Тихий літній вечір... Вітерець заколихує прохолодою... Чомусь так сумно на душі. І ось полинула мелодія і навіяла думки і спогади.

Натягнуті, тугі струни — відображення в них нашого життя: часом буваємо серйозні і суворі, часом — спокійні і мрійливі. Коли торкнемося пальцем їх, вони заговорять до нас, повідають про історію нашої давності. Звучить пісня, в ній звучить душа, і сутність, і єство моєї України.

Рапсодія

А пісня лине звідусіль... Розпалює вогонь людських душ і розтоплює їх.

І славна наша історія закарбована в цих піснях, думах. І плине в людській підсвідомості стрімкий потік, несучи в собі заряд волі і віри. І буде існувати українська наша пісня, наша дума, і не залишить в спокої серця наші, а буде тримати в розпалі іскри чогось живого, чогось рідного, що навіть час своєю вельможною могутністю не в змозі зруйнувати її.

Юлія Остапенко, 11 клас

Кантата

У полі вітер гомонить, з очей спадає туга.

А пісня десь дзвінка летить:

Чарує своїм дзвоном,

Немов молитва золота,

Немов розмова з Богом.

Вона колише немовля,

Зігріє душу неньки,

Вона до шлюбу нас веде,

Згадає тіні предків.

Вся Україна в пісні цій —

І я на крилах лину, —

Щоб віднайти себе в віках

І привести у нашу днину,

Де наша слава, наша пісня

Не вмре,

не загине...

Софія Куць, 11 клас

Етюд

Розкинувся степ широкий до синього моря. Одним краєм шугнув у шумну синь хвилі, а другим краєм ся-гнув мовчазних гір. Третім краєм доторкнувся зеленого лісу. І дзвінкоголосе птаство зустріло його веселим співом. І покотився степ на схід, і не зустрів нічого нового. Тільки громом озивався з-під землі важкий молот. І злякався степ дикого сходу, і повільно відступив.

Поглянув на всі боки, зітхнув, і піднявся в глибоке небо чарівний голос його. І захопився степ своїм умінням. Співав він про все, що бачив, і краси ставало більше... І відгукнулися на те ліси і гори, і море басом било об береги.

Маленька людина споглядала це диво. Чарівні звуки відбивали такт її душі. І душа танцювала. Заспівала людина ще прекрасніше. І високо піднявся дух її. І заспівали інші люди, що поруч стояли, бо не змогли стояти осторонь: хотіли бути частиною прекрасного.

І здивувалися ті, хто був далеко і хто не дуже. Ще ніколи вони не чули такого співу. Назвали вони той співочий край Україною. І подив їх не стерся з часом.

І співають українці серед сірих скель, співають серед садів, серед полів, на бурхливому морі... І доки жити буде природа, вони не втратять того великого натхнення.

Ноктюрн — (фр. — нічний) — музична п'єса співучого, в більшості ліричного характеру, ніби навіяна тишею ночі.

Рапсодія — інструментальний твір, переважно вільної форми, написаний на основі народних мелодій; епічна п'єса, подібна до балади.

Кантата — урочистий вірш, що оспівує радісну подію.

Етюд — невеликий літературний твір, присвячений якому-небудь окремому питанню.

Нотний стан — рядок із п'яти горизонтальних па-ралельних ліній, призначених для написання нот.

Дзвони, дзвони! Ви чуєте – дзвони?
То дзвонять ордени і медалі моєї сім’ї. Одні з них заховані на дно скриньки, втративши свого господаря; інші ще вирізьблюються на сонці, коли хазяїн обережно, щоб не пошкодити дорогу ношу, прикріпляє її до вбрання, рушає вулицями рідного міста чи села, усміхається і ніби промовляє: «Знай наших!»

Святі імена

Поблукаю по рідному краю,
Пошукаю святі імена,
Бо на небі нікого не знаю,
Я на ньому іще не була.

А земля моя зразу підкаже,
Хто достойно для неї служив,
Все розкаже і навіть покаже
Дорогих її дочок та синів.

Хай сьогодні нові покоління
Називають святі імена,
Щоб було нині вічним горінням
Про мій рід вічно слава гула.

Луганщина,… край запашних лугів, залізних копалин, на які чекали зажерливі вороги. Саме в цих краях і народився мій прадідусь, Милосердов Дмитро Іванович, за нього вийшла заміж моя прабабуся Олена Олександрівна в далекому 1912 році.
Із розповіді бабусі я дізналась, коли почалась громадська війна, у них було двоє синів; прадід Дмитро на той час був командиром кінного загону і воював проти загонів Нестора Махна. Вороги неодноразово навідувалися і в Уразове, де жила бабуся з синами. Декілька раз махновці влаштовували в хаті бабусі Олени засідку, щоб захопити її чоловіка (та це їм так і не вдавалося), але лякали розстрілами, ставили до стінки та обстрілювали бабусю та її синів тільки навколо (внаслідок цих залякувань старший син довго заїкався).Бої з махновцями були запеклими, але перемогли червоноармійці, а сам Махно втік за кордон. Дідуся нагородили орденом «Червоного Прапора».
Якби його запитали: «Що керувало ним у боротьбі з ворогом, де бралася сміливість і відвага не відчаюватися, а йти прямо в вороже лігво, покинувши дружину і двох синів, які зазнали жорстоких тортур від ворога», - він відповів би такими словами:

Я лечу на вогонь, щоб залишити в серцях
Пам’ять років шалених, жорстоких, військових,
Де живими зариті в окопах – ярах,
Сплять спокійно солдати в могилах – оновах.

Я лечу на вогонь і за тих, хто в бою
Ліг навічно розірваний кулями,
І всіх тих, хто не встиг зустріти долю свою,
Нараховану сивими зозулями.

І за тих, хто живими в окопах згорів,
Закликаю вклонитися низько.
Я вибираю найгарячіший із вогнів –
Незрадливу любов материнську.

Милосердов Дмитро Іванович (справа) 1920 р.

Закінчилась громадянська війна, не чути дитячого плачу і крику дівочого.
Дмитро Іванович повернувся в рідне село, закінчив курси агрономів і став головою колгоспу в селі Уразове під Валуйками Біловодського району Луганської області. У цей час народилось у сім’ї ще троє дітей: хлопчик та дівчинка (близнюки) та ще один син. На їх долю випали страшні роки голодомору 1932-1933 р.р. Мої рідні були свідками того, як люди падали, ніби мухи. Були й такі, що сідали на ходу в товарний поїзд, не знаючи навіть, куди він прямує, щоб утекти з України, де панував голод. Найбільше, як розповідала бабуся, страждали діти. Вони повзли в поле, бо сил не було йти, а там сподівались покласти до рота хоч одну стеблинку, але так і не спромоглися, залишаючись назавжди серед омріяних зерняток. Були і такі, кого підбирали і вантажили на вози, а потім відвозили в спеціально виритий яр. Дехто з них випадав по дорозі і залишався жити.
Під час голодомору 1932-1933 років Дмитро Іванович, голова колгоспу села Уразове, зміг врятувати односельців від голодної смерті. В ті страшні часи з колгоспів вивозили все їстівне. Щоб зберегти людей, дідусь, як голова колгоспу, закликав селян збирати зерна по всіх закутках колгоспного двору, а також їстівні гриби, трави, організував ловлю риби у ставку, полювання на птахів та звірів. Заготівля продуктів контролювалась його помічниками таким чином, щоб зібране чи піймане потрапило до колгоспної їдальні. Сюди один раз на день приходили колгоспники із своїми сім’ями, де їм готували гарячі відвари та страви. А коли навесні почалися сільськогосподарські роботи, то всіх працюючих годували двічі на день. Саме тому під час голодомору ніхто з односельців не помер від голодної смерті. Звичайно, люди були вдячні голові колгоспу, тому, хоч були й напівголодні, але працювали старанно. Та райком партії Біловодського району неодноразово виносив дідусю догани, звинувачуючи в тому, що він недоздає державі зерно, не виконує наказу партії. Улітку 1933 року дідуся заарештували, забрали всі документи та нагороди і як ворога народу вислали до Сибіру, де він у 1941 році зустрів страшну звістку про початок Великої Вітчизняної війни.
Коли фашисти захопили Сталінград, бої точилися на самому узбережжі Волги, саме туди і направили штрафбат із в’язнями, серед яких був і мій прадідусь, Дмитро Іванович Милосердов. Там, за 2-3 метри від Волги, бійці – штравбатівці стояли на смерть. У бою дідуся було контужено і тяжко поранено. Півроку він лікувався у військовому шпиталі, а потім повернувся додому інвалідом І групи. Прожив після повернення недовго, майже рік. На похорон дідуся прийшли всі односельці. В основному це були ті люди, яких він врятував у голодному 1933 році.
«Де ж його медалі?» - запитували бабусю Олену сусіди. А вона відповідала, що її чоловік любив людей, рідне село, був патріотом і справжнім більшовиком. Тому те, що ці люди залишилися живими в голодному 1933, – найголовніша його нагорода.
Усе життя Дмитро Іванович намагався жити по совісті, чесно, тому, незважаючи на арешт, не заплямував честь свого імені та сім’ї. Я вважаю, що мій прадідусь був справжньою Людиною.

Крила людяності

Років йому було багато, а душа
Все поринала в юність променисту,
Хоч за душею, кажуть, ні гроша,
Та крила людяності світяться барвисто.

То в височінь злітали до зірок,
Щоб місяцю заглянуть пильно в очі,
То до землі так щиро припадали, де струмок
Що шепотить, як в сні пророчім.

Ті крила вміли простір обійнять,
Погладить ніжно, як уміє мама,
Вони і поле, і військова рать,
Вони і море, й людяності гама.

Вони як промінь сонячний, ясний,
Що досі гріє, попелить і нищить,
Вони – то звук, що лине в наші сни
Й зліта до Бога, а може ще, й вище.

Старший син Дмитра Івановича – Єгор Дмитрович (1914 р.н.) - працював економістом, в одному із банків м. Луганська. У 1937 році був заарештований, доля його нажаль не відома. У Єгора Дмитровича дітей не було, а його дружина-лікар загинула на фронтах Великої Вітчизняної війни в 1941 році.
Другий син - Яків Дмитрович (1916 р.н.) - служив на флоті. Після арешту його батька партійці радили відмовитися від батька – ворога народу, але Яків цього не зробив. Коли почалася війна, він був капітаном ІІ рангу, мав багато нагород, однією з яких є орден «Червоного Прапора» (такий самий, що мав його батько в далекі двадцяті роки). Нагородили Якова Дмитровича цим орденом за особливе завдання. Дід Яків служив на підводному човні на Півночі. Командування поставило завдання: піднятися на човні в заданому районі крізь лід, товща якого була 1,5 метра. Підводний човен пробив льодову товщу та пройшов декілька кілометрів крізь лід до Тихого океану. За виконання цього мужнього завдання нагородили і офіцерів, і матросів. Ось так мій дідусь отримав орден «Червоного Прапора». Це його найцінніша нагорода. Після війни він залишив саме цю нагороду вдома, у рідній хаті, біля портрета його батька, Милосердова Дмитра Івановича. Син повернув батьку нагороду, яку насильно було відібрано в 1933 році. Після війни Яків Дмитрович, жив у Севастополі, там і досі живе його сім’я.


Милосердов Віктор Дмитрович (останнє фото з фронту)

Коли почалася війна, третьому сину – Віктору Дмитровичу - йшов 21 рік, він мріяв вступити до театрального інституту, та не судилось… З дитинства він гарно грав на баяні, який взяв із собою на війну. У листах із флоту писав, що бійці під час перепочинку між боями люблять слухати його гру на баяні та пісні, які він складав сам, писав «частушки» про фашистів та товаришів-однополчан. Дід Віктор загинув наприкінці війни в Болгарії. Він мав багато нагород. А його баян, листи з флоту та нагороди привезли після війни бабусі Олені однополчани. Тепер це наша сімейна реліквія.

Не спалюйте листи

Не спалюйте листи – то океан
Потоплених ілюзій, мрій забутих,
Бажань, вагань, життя, видіння крізь життя туман
Питань зі знаком – бути чи не бути.

Не спалюйте листи – то пам’ять тих,
Кого любили, спогади щасливі,
То книга дружби років золотих,
Плоди терзань на героїчній ниві.

Листи – то міст, який тримає нас
Над прірвою життя і смерті (а випустить не хоче),
Бо він – надія, і в тривожний час
Це заповіт дідів, що діє так пророче.

Не спалюйте листи…

Останній син родини Милосердових - Іван Дмитрович (1924 р.н.) – з дитячих років хворобливим хлопчиком, тому батьки гартували його тіло й дух: обливали взимку крижаною водою, обтирали снігом. Під час війни він втік до партизан. У 1942 році діду Івану виповнилось тільки 14 років, тому до армії його не брали. Одного разу, коли партизани довідались, що фашисти знаходяться на протилежному боці озера і хочуть через товщу льоду переправитися до села, мій дідусь Іван запропонував командиру партизанського загону свій план: підпилити льодову товщу в декількох місцях. Він теж визвався разом з іншими сміливцями-моржами виконати це небезпечне завдання. У крижаній воді доводилось пливти, дихаючи через дірки льоду, розрізаючи лід. Та наступного дня в крижаній воді загинули німці, а тих, хто намагався врятуватися, наздоганяли партизанські кулі. Та, виконуючи одне із завдань, дід загинув, підірвавшись на міні. Це сталося восени 1944 року.


Родина Милосердових
(Яків Дмитрович та Марія Дмитрівна з чоловіком)

Єдина донька, Милосердова Марія Дмитрівна, з дитячих років мріяла виховувати дітей, учителювати. Перед війною вона закінчила Харківський учительський інститут і працювала в колонії А.Макаренка, а також у вечірній школі. В 1942 році Марія Дмитрівна добровольцем пішла на фронт. Була медсестрою, брала участь у бойових діях, нагороджена кількома медалями «За відвагу». У 1945 році вийшла заміж за командира свого полку, якому врятувала життя. Своїх дітей у них не було. Та через 5 років вони всиновили двох «дітей-дитдомівців», брата і сестру, батьки яких загинули під час війни. Марія Дмитрівна багато років була директором школи, нагороджена медаллю «Ветеран праці», «Відмінник освіти». Її чоловік, крім
бойових медалей, має медаль «Герой Соціалістичної Праці». Їхня прийомна донька народила 11 дітей. Вона нагороджена медаллю «Мати-героїня».

Жіночі крила

Хто ти, жінко?! Хто дав тобі крила,
Хто натхнення вселив тобі в душу?!
Ти здолала все те, що не сила,
І за це я звеличити мушу!
То Господь дарував тобі крила,
Що підносять жінок над землею.
І над прірвою вихід знаходять,
І терпінням, й любов’ю своєю.
Ти всі біди умієш виносить,
Ти і мати скорботна, і діва,
Що в казках лиш красою проходили,
Ти – воістину зоряне диво,
Що життя і людство підносиш!
Твої крила в усьому: в роботі,
У сльозах, у любові, в чеканнях.
І немає подібних в турботі,
Бо звання тобі - Жінка і Мати.

На жаль, діти мало знають про героїчні подвиги та трудову славу своїх пращурів. Цей конкурс допоміг мені провести пошукову роботу. Моя прабабуся Олена Олександрівна прожила 96 років. У неї не було жодної медалі та ордена, але я вважаю, що її нелегке життя в роки громадської війни, важка праця в колгоспі, хоча і не були відзначені державними нагородами, але ордени та медалі, принесені її дітьми з війни та в мирний час за трудові досягнення, її нагороди, - це нагороди Матері-героїні, Жінки-героїні, яка виховувала прекрасних дітей, була вірною дружиною, люблячою матір’ю та невсипущою трудівницею.
Моя бабуся Милосердова – Бондаренко Євгенія Яківна говорить, що наш рід завжди славився милосердям, людяністю, порядністю, відданістю батьківщині та справі, яку обрав кожен із нас. Я теж пишаюся своїми славним родом, бо всі члени нашої сім’ї є продовжувачами національних традицій.
Мій дідусь, Бондаренко Іван Анисимович, розповідав, що його батько (Бондаренко Анісим Ілліч) був льотчиком під час війни. За бій із німецькими «мессершмидтами» він був нагороджений орденом «Червоного Прапора».

У тому бою його було тяжко поранено, але він все-таки влучив у літак противника і ледь живий «дотягнув» до аеродрому. Цей бій був тут, на Харківщині, над селом Краснокутського району, і цьому ця нагорода є найдорожчою для нашої сім’ї, бо дідусь захищав рідний дім, нашу Харківщину. А в 1944 році він був нагороджений орденом «Червоної Зірки». Після війни мій прадід Бондаренко Анисим Ілліч закінчив академію МВС СРСР у Москві. Служив у міліції у 25 років, був ветераном МВС. Нагороджений у мирний час медалями «Захисник Вітчизни», «За воїнську доблесть», «За відмінну службу в МВС».

Його дружина, Бондаренко Марія Олексіївна, працювала вчителем російської мови та літератури 37 років, була нагороджена медаллю «Відмінник освіти», «Ветеран праці».
Члени сім’ї мого дідуся брали участь у Великій Вітчизняній війні. Так старший син мого дідуся, Бондаренко Сергій Анисимович, служив на Дальньому Сході, брав участь у бойових діях проти японських загарбників на підводному човні. Екіпаж підводного човна надавав допомогу морським десантникам при звільненні Південного Сахаліну та Курильських островів. За стійкість та героїзм у боротьбі з ворогами був нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією». В 1945 році він брав участь у взятті Берліна. Нагороджений медалями «За взятие Берлина», «За відвагу».
Моя бабуся нагороджена медаллю «Ветеран праці» за сумлінну роботу на виробництві. Вона працювала 35 років інженером на заводі ХЕМЗ. Зберігаються в нашій сім’ї і трудові медалі мого дідуся, Бондаренка Івана Анисимовича. Він теж працював на заводі ХЕМЗ, був тричі нагороджений медалями «Ветеран праці», а також має багато грамот за творчу і сумлінну працю.
Ми, молоде покоління, теж повинні примножувати славу роду. Так, рідний брат моєї матері, Бондаренко Володимир Іванович, закінчив школу із срібною медаллю, мав медалі за спортивні досягнення (займався легкою атлетикою). Мій дядько, Бондаренко Володимир Іванович, працює в Києві архітектором. За його проектами зводять будівлі, вокзали, торговельні та розважальні центри в Україні та навіть Франції. Зараз його старший син Дмитро, якому 20 років, теж нагороджений медалями за перемогу у змаганнях із футболу; він є членом футбольної команди в м. Чернігові, навчається в інституті.
Моя матуся, Бондаренко Олена Іванівна, працює вчителем у школі, нагороджена багатьма грамотами та подяками за сумлінну та творчу роботу. Я теж, як матуся, мрію стати вчителем і продовжувати славні традиції своєї сім’ї.
…Проходять роки. Змінюються вожді. Виростають нові будови. І за всім цим стоїть людина, захищаючи інтереси своєї країни, своєї родини. Людські почуття настільки високі, що вона здатна сміливо дивитися смерті в очі, але її турбує інше: світле майбутнє країни, добробут родини, достойне звання, його ставлення до самого себе, і це звання - Людина. Як завжди, нею керує почуття любові до рідного краю, до сім’ї, почуття сміливості і відваги, готовність стояти на смерть за ці цінності. Таких співвітчизників нагороджують орденами та медалями. І навіть після смерті ці люди залишаються жити поміж нас, надихаючи і нащадків своїм прикладом:

Ми про вас усіх пам’ятаємо,
Про звитягу та мужність вашу знаємо.
Вашу справу продовжити обіцяємо,
Обіцяємо, обіцяємо!!!

(Поезії власні)

Дзвони, дзвони! Ви чуєте – дзвони?
То дзвонять ордени і медалі моєї сім’ї. Одні з них заховані на дно скриньки, втративши свого господаря; інші ще вирізьблюються на сонці, коли хазяїн обережно, щоб не пошкодити дорогу ношу, прикріпляє її до вбрання, рушає вулицями рідного міста чи села, усміхається і ніби промовляє: «Знай наших!»

Святі імена

Поблукаю по рідному краю,
Пошукаю святі імена,
Бо на небі нікого не знаю,
Я на ньому іще не була.

А земля моя зразу підкаже,
Хто достойно для неї служив,
Все розкаже і навіть покаже
Дорогих її дочок та синів.

Хай сьогодні нові покоління
Називають святі імена,
Щоб було нині вічним горінням
Про мій рід вічно слава гула.

Луганщина,… край запашних лугів, залізних копалин, на які чекали зажерливі вороги. Саме в цих краях і народився мій прадідусь, Милосердов Дмитро Іванович, за нього вийшла заміж моя прабабуся Олена Олександрівна в далекому 1912 році.
Із розповіді бабусі я дізналась, коли почалась громадська війна, у них було двоє синів; прадід Дмитро на той час був командиром кінного загону і воював проти загонів Нестора Махна. Вороги неодноразово навідувалися і в Уразове, де жила бабуся з синами. Декілька раз махновці влаштовували в хаті бабусі Олени засідку, щоб захопити її чоловіка (та це їм так і не вдавалося), але лякали розстрілами, ставили до стінки та обстрілювали бабусю та її синів тільки навколо (внаслідок цих залякувань старший син довго заїкався).Бої з махновцями були запеклими, але перемогли червоноармійці, а сам Махно втік за кордон. Дідуся нагородили орденом «Червоного Прапора».
Якби його запитали: «Що керувало ним у боротьбі з ворогом, де бралася сміливість і відвага не відчаюватися, а йти прямо в вороже лігво, покинувши дружину і двох синів, які зазнали жорстоких тортур від ворога», - він відповів би такими словами:

Я лечу на вогонь, щоб залишити в серцях
Пам’ять років шалених, жорстоких, військових,
Де живими зариті в окопах – ярах,
Сплять спокійно солдати в могилах – оновах.

Я лечу на вогонь і за тих, хто в бою
Ліг навічно розірваний кулями,
І всіх тих, хто не встиг зустріти долю свою,
Нараховану сивими зозулями.

І за тих, хто живими в окопах згорів,
Закликаю вклонитися низько.
Я вибираю найгарячіший із вогнів –
Незрадливу любов материнську.

Милосердов Дмитро Іванович (справа) 1920 р.

Закінчилась громадянська війна, не чути дитячого плачу і крику дівочого.
Дмитро Іванович повернувся в рідне село, закінчив курси агрономів і став головою колгоспу в селі Уразове під Валуйками Біловодського району Луганської області. У цей час народилось у сім’ї ще троє дітей: хлопчик та дівчинка (близнюки) та ще один син. На їх долю випали страшні роки голодомору 1932-1933 р.р. Мої рідні були свідками того, як люди падали, ніби мухи. Були й такі, що сідали на ходу в товарний поїзд, не знаючи навіть, куди він прямує, щоб утекти з України, де панував голод. Найбільше, як розповідала бабуся, страждали діти. Вони повзли в поле, бо сил не було йти, а там сподівались покласти до рота хоч одну стеблинку, але так і не спромоглися, залишаючись назавжди серед омріяних зерняток. Були і такі, кого підбирали і вантажили на вози, а потім відвозили в спеціально виритий яр. Дехто з них випадав по дорозі і залишався жити.
Під час голодомору 1932-1933 років Дмитро Іванович, голова колгоспу села Уразове, зміг врятувати односельців від голодної смерті. В ті страшні часи з колгоспів вивозили все їстівне. Щоб зберегти людей, дідусь, як голова колгоспу, закликав селян збирати зерна по всіх закутках колгоспного двору, а також їстівні гриби, трави, організував ловлю риби у ставку, полювання на птахів та звірів. Заготівля продуктів контролювалась його помічниками таким чином, щоб зібране чи піймане потрапило до колгоспної їдальні. Сюди один раз на день приходили колгоспники із своїми сім’ями, де їм готували гарячі відвари та страви. А коли навесні почалися сільськогосподарські роботи, то всіх працюючих годували двічі на день. Саме тому під час голодомору ніхто з односельців не помер від голодної смерті. Звичайно, люди були вдячні голові колгоспу, тому, хоч були й напівголодні, але працювали старанно. Та райком партії Біловодського району неодноразово виносив дідусю догани, звинувачуючи в тому, що він недоздає державі зерно, не виконує наказу партії. Улітку 1933 року дідуся заарештували, забрали всі документи та нагороди і як ворога народу вислали до Сибіру, де він у 1941 році зустрів страшну звістку про початок Великої Вітчизняної війни.
Коли фашисти захопили Сталінград, бої точилися на самому узбережжі Волги, саме туди і направили штрафбат із в’язнями, серед яких був і мій прадідусь, Дмитро Іванович Милосердов. Там, за 2-3 метри від Волги, бійці – штравбатівці стояли на смерть. У бою дідуся було контужено і тяжко поранено. Півроку він лікувався у військовому шпиталі, а потім повернувся додому інвалідом І групи. Прожив після повернення недовго, майже рік. На похорон дідуся прийшли всі односельці. В основному це були ті люди, яких він врятував у голодному 1933 році.
«Де ж його медалі?» - запитували бабусю Олену сусіди. А вона відповідала, що її чоловік любив людей, рідне село, був патріотом і справжнім більшовиком. Тому те, що ці люди залишилися живими в голодному 1933, – найголовніша його нагорода.
Усе життя Дмитро Іванович намагався жити по совісті, чесно, тому, незважаючи на арешт, не заплямував честь свого імені та сім’ї. Я вважаю, що мій прадідусь був справжньою Людиною.

Крила людяності

Років йому було багато, а душа
Все поринала в юність променисту,
Хоч за душею, кажуть, ні гроша,
Та крила людяності світяться барвисто.

То в височінь злітали до зірок,
Щоб місяцю заглянуть пильно в очі,
То до землі так щиро припадали, де струмок
Що шепотить, як в сні пророчім.

Ті крила вміли простір обійнять,
Погладить ніжно, як уміє мама,
Вони і поле, і військова рать,
Вони і море, й людяності гама.

Вони як промінь сонячний, ясний,
Що досі гріє, попелить і нищить,
Вони – то звук, що лине в наші сни
Й зліта до Бога, а може ще, й вище.

Старший син Дмитра Івановича – Єгор Дмитрович (1914 р.н.) - працював економістом, в одному із банків м. Луганська. У 1937 році був заарештований, доля його нажаль не відома. У Єгора Дмитровича дітей не було, а його дружина-лікар загинула на фронтах Великої Вітчизняної війни в 1941 році.
Другий син - Яків Дмитрович (1916 р.н.) - служив на флоті. Після арешту його батька партійці радили відмовитися від батька – ворога народу, але Яків цього не зробив. Коли почалася війна, він був капітаном ІІ рангу, мав багато нагород, однією з яких є орден «Червоного Прапора» (такий самий, що мав його батько в далекі двадцяті роки). Нагородили Якова Дмитровича цим орденом за особливе завдання. Дід Яків служив на підводному човні на Півночі. Командування поставило завдання: піднятися на човні в заданому районі крізь лід, товща якого була 1,5 метра. Підводний човен пробив льодову товщу та пройшов декілька кілометрів крізь лід до Тихого океану. За виконання цього мужнього завдання нагородили і офіцерів, і матросів. Ось так мій дідусь отримав орден «Червоного Прапора». Це його найцінніша нагорода. Після війни він залишив саме цю нагороду вдома, у рідній хаті, біля портрета його батька, Милосердова Дмитра Івановича. Син повернув батьку нагороду, яку насильно було відібрано в 1933 році. Після війни Яків Дмитрович, жив у Севастополі, там і досі живе його сім’я.


Милосердов Віктор Дмитрович (останнє фото з фронту)

Коли почалася війна, третьому сину – Віктору Дмитровичу - йшов 21 рік, він мріяв вступити до театрального інституту, та не судилось… З дитинства він гарно грав на баяні, який взяв із собою на війну. У листах із флоту писав, що бійці під час перепочинку між боями люблять слухати його гру на баяні та пісні, які він складав сам, писав «частушки» про фашистів та товаришів-однополчан. Дід Віктор загинув наприкінці війни в Болгарії. Він мав багато нагород. А його баян, листи з флоту та нагороди привезли після війни бабусі Олені однополчани. Тепер це наша сімейна реліквія.

Не спалюйте листи

Не спалюйте листи – то океан
Потоплених ілюзій, мрій забутих,
Бажань, вагань, життя, видіння крізь життя туман
Питань зі знаком – бути чи не бути.

Не спалюйте листи – то пам’ять тих,
Кого любили, спогади щасливі,
То книга дружби років золотих,
Плоди терзань на героїчній ниві.

Листи – то міст, який тримає нас
Над прірвою життя і смерті (а випустить не хоче),
Бо він – надія, і в тривожний час
Це заповіт дідів, що діє так пророче.

Не спалюйте листи…

Останній син родини Милосердових - Іван Дмитрович (1924 р.н.) – з дитячих років хворобливим хлопчиком, тому батьки гартували його тіло й дух: обливали взимку крижаною водою, обтирали снігом. Під час війни він втік до партизан. У 1942 році діду Івану виповнилось тільки 14 років, тому до армії його не брали. Одного разу, коли партизани довідались, що фашисти знаходяться на протилежному боці озера і хочуть через товщу льоду переправитися до села, мій дідусь Іван запропонував командиру партизанського загону свій план: підпилити льодову товщу в декількох місцях. Він теж визвався разом з іншими сміливцями-моржами виконати це небезпечне завдання. У крижаній воді доводилось пливти, дихаючи через дірки льоду, розрізаючи лід. Та наступного дня в крижаній воді загинули німці, а тих, хто намагався врятуватися, наздоганяли партизанські кулі. Та, виконуючи одне із завдань, дід загинув, підірвавшись на міні. Це сталося восени 1944 року.


Родина Милосердових
(Яків Дмитрович та Марія Дмитрівна з чоловіком)

Єдина донька, Милосердова Марія Дмитрівна, з дитячих років мріяла виховувати дітей, учителювати. Перед війною вона закінчила Харківський учительський інститут і працювала в колонії А.Макаренка, а також у вечірній школі. В 1942 році Марія Дмитрівна добровольцем пішла на фронт. Була медсестрою, брала участь у бойових діях, нагороджена кількома медалями «За відвагу». У 1945 році вийшла заміж за командира свого полку, якому врятувала життя. Своїх дітей у них не було. Та через 5 років вони всиновили двох «дітей-дитдомівців», брата і сестру, батьки яких загинули під час війни. Марія Дмитрівна багато років була директором школи, нагороджена медаллю «Ветеран праці», «Відмінник освіти». Її чоловік, крім
бойових медалей, має медаль «Герой Соціалістичної Праці». Їхня прийомна донька народила 11 дітей. Вона нагороджена медаллю «Мати-героїня».

Жіночі крила

Хто ти, жінко?! Хто дав тобі крила,
Хто натхнення вселив тобі в душу?!
Ти здолала все те, що не сила,
І за це я звеличити мушу!
То Господь дарував тобі крила,
Що підносять жінок над землею.
І над прірвою вихід знаходять,
І терпінням, й любов’ю своєю.
Ти всі біди умієш виносить,
Ти і мати скорботна, і діва,
Що в казках лиш красою проходили,
Ти – воістину зоряне диво,
Що життя і людство підносиш!
Твої крила в усьому: в роботі,
У сльозах, у любові, в чеканнях.
І немає подібних в турботі,
Бо звання тобі - Жінка і Мати.

На жаль, діти мало знають про героїчні подвиги та трудову славу своїх пращурів. Цей конкурс допоміг мені провести пошукову роботу. Моя прабабуся Олена Олександрівна прожила 96 років. У неї не було жодної медалі та ордена, але я вважаю, що її нелегке життя в роки громадської війни, важка праця в колгоспі, хоча і не були відзначені державними нагородами, але ордени та медалі, принесені її дітьми з війни та в мирний час за трудові досягнення, її нагороди, - це нагороди Матері-героїні, Жінки-героїні, яка виховувала прекрасних дітей, була вірною дружиною, люблячою матір’ю та невсипущою трудівницею.
Моя бабуся Милосердова – Бондаренко Євгенія Яківна говорить, що наш рід завжди славився милосердям, людяністю, порядністю, відданістю батьківщині та справі, яку обрав кожен із нас. Я теж пишаюся своїми славним родом, бо всі члени нашої сім’ї є продовжувачами національних традицій.
Мій дідусь, Бондаренко Іван Анисимович, розповідав, що його батько (Бондаренко Анісим Ілліч) був льотчиком під час війни. За бій із німецькими «мессершмидтами» він був нагороджений орденом «Червоного Прапора».

У тому бою його було тяжко поранено, але він все-таки влучив у літак противника і ледь живий «дотягнув» до аеродрому. Цей бій був тут, на Харківщині, над селом Краснокутського району, і цьому ця нагорода є найдорожчою для нашої сім’ї, бо дідусь захищав рідний дім, нашу Харківщину. А в 1944 році він був нагороджений орденом «Червоної Зірки». Після війни мій прадід Бондаренко Анисим Ілліч закінчив академію МВС СРСР у Москві. Служив у міліції у 25 років, був ветераном МВС. Нагороджений у мирний час медалями «Захисник Вітчизни», «За воїнську доблесть», «За відмінну службу в МВС».

Його дружина, Бондаренко Марія Олексіївна, працювала вчителем російської мови та літератури 37 років, була нагороджена медаллю «Відмінник освіти», «Ветеран праці».
Члени сім’ї мого дідуся брали участь у Великій Вітчизняній війні. Так старший син мого дідуся, Бондаренко Сергій Анисимович, служив на Дальньому Сході, брав участь у бойових діях проти японських загарбників на підводному човні. Екіпаж підводного човна надавав допомогу морським десантникам при звільненні Південного Сахаліну та Курильських островів. За стійкість та героїзм у боротьбі з ворогами був нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією». В 1945 році він брав участь у взятті Берліна. Нагороджений медалями «За взятие Берлина», «За відвагу».
Моя бабуся нагороджена медаллю «Ветеран праці» за сумлінну роботу на виробництві. Вона працювала 35 років інженером на заводі ХЕМЗ. Зберігаються в нашій сім’ї і трудові медалі мого дідуся, Бондаренка Івана Анисимовича. Він теж працював на заводі ХЕМЗ, був тричі нагороджений медалями «Ветеран праці», а також має багато грамот за творчу і сумлінну працю.
Ми, молоде покоління, теж повинні примножувати славу роду. Так, рідний брат моєї матері, Бондаренко Володимир Іванович, закінчив школу із срібною медаллю, мав медалі за спортивні досягнення (займався легкою атлетикою). Мій дядько, Бондаренко Володимир Іванович, працює в Києві архітектором. За його проектами зводять будівлі, вокзали, торговельні та розважальні центри в Україні та навіть Франції. Зараз його старший син Дмитро, якому 20 років, теж нагороджений медалями за перемогу у змаганнях із футболу; він є членом футбольної команди в м. Чернігові, навчається в інституті.
Моя матуся, Бондаренко Олена Іванівна, працює вчителем у школі, нагороджена багатьма грамотами та подяками за сумлінну та творчу роботу. Я теж, як матуся, мрію стати вчителем і продовжувати славні традиції своєї сім’ї.
…Проходять роки. Змінюються вожді. Виростають нові будови. І за всім цим стоїть людина, захищаючи інтереси своєї країни, своєї родини. Людські почуття настільки високі, що вона здатна сміливо дивитися смерті в очі, але її турбує інше: світле майбутнє країни, добробут родини, достойне звання, його ставлення до самого себе, і це звання - Людина. Як завжди, нею керує почуття любові до рідного краю, до сім’ї, почуття сміливості і відваги, готовність стояти на смерть за ці цінності. Таких співвітчизників нагороджують орденами та медалями. І навіть після смерті ці люди залишаються жити поміж нас, надихаючи і нащадків своїм прикладом:

Ми про вас усіх пам’ятаємо,
Про звитягу та мужність вашу знаємо.
Вашу справу продовжити обіцяємо,
Обіцяємо, обіцяємо!!!

(Поезії власні)

Село Рясне Краснопільського району розкинулосося широкою долиною. Тут у 1914 році народився мій прадідусь Гонтар Василь Степанович. Так сталося, що народився він під час першої світової війни, а в другу вже пішов на фронт.
1942 р. Люта зима, холод. То був запеклий бій. Німці не хотіли залишати Україну. Їм подобалися родючі українські землі. Мій прадідусь сказав: «Не може бути того, щоб рідну хату топтали ворожі чоботи».
Рвалися гранати, гарцювали танки, строчили кулемети. Прадідусь старшина роти 737 полку, повів своїх бійців уперед. У бою його було поранено в голову. Коли вилікувався, низько вклонився рідній землі і знову продовжував воювати. Перша нагорода знайшла його у 1942 році – це була медаль «За відвагу».
У квітні 1945 року почалися бої за Берлін. Не було видно ні сонця, ні неба, немов чорна смерть опустилася на землю. Ворог не здавався, але настав час Перемоги. Український солдат Василь Гонтар залишив добру пам’ять на німецькій землі, визволивши її від нациської нечисті.

У 1946 році прадідусь був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Він пройшов усю війну. Пізніше працював ковалем на ХТЗ. Як ветеран війни, нагороджений десятьма золотими медалями, отримав орден «Вітчизняної війни І ступеня».
Інколи вдома перебираю прадідусеві ордени та медалі. Пригадую, що мені про них розповідала бабуся. Думаю, що моє життя теж має бути гідним: пам’ять і славу мого прадідуся зберігати.
…Я , Гонтар Дмитро, стою на п’єдесталі пошани, серед це переповнює радість. Лунає державний гімн України, отримую медаль за перше місце в міжнародних змаганнях із дзю-до. Чемпіонат проходить в Угорщині. Наша команда вже встигла побувати на екскурсії: побачити красу лісів, озер, гір, сучасне європейське місто. Але забути не можна, що колись по цій землі стукала нога радянських бійців і мого прадідуся, Гонтар Василь Степанович. Тепер я тут як спадкоємець родини. Сьогодні, я підліток, маю дев’ятнадцять медалей за перемогу у спортивних змаганнях з улюбленого виду спорту. Наші с прадідусем нагороди – це гордість і слава моєї родини і внесок у розбудову української держави.

Ніжністью і теплом огортає кожного із нас думка про матір. Відразу виникають такі рідні й такі близькі спогади про дитинство, про добрі руки матері. У тривозі і любові, у замилуванні й надії вдивляються матері в очі своїх дітей, сподіваючи і прагнучи щастя для них. Мати завжди вірить у краще майбутне для дитини. Навчає жити, бути людяною и доброю. Любов до матері безкорислива. Матуся любить усім серцем, не задумуючись над тим як їй за це віддячать. Ці всі якості виявилися в моєї прабабусі, яка живе в селі Циркуни. Я вважаю, що вона заслужила Орден «Мать – героиня» за те, що виховала 8 дітей, а за 39 років праці дояркою у радгоспі її нагородженно багатьма почесними грамотами.

М. Луків

Iсторики вважають, що назва "чорнобиль" походить вiд "чорнобильника", як ранiше називали траву полин. Навiть у словнику В.Даля Чорнобиль-це полиновий край. I так само, як смак полину, доля цього мальовничого українського краю була нелегкою і гiркою на смак.

Чорнобильник-тепер трава-полин.
Там, де вiн рiс колись,
Тепер чорнiє тин,
Неначе монстр, могутнiй i зловiсний.

У нiч з 25 на 26 квiтня 1986 року, коли всi безтурботно спали, о 1 годинi 23 хвилини над четвертим реактором Чорнобильськоi АЕС нiчну пiтьму розiрвало велетенське полум’я.
I вдарили дзвони на сполох…
Мене тодi ще й на свiтi не було. Але щороку в квiтнi я дивлюсь телепередачi, слухаю оповiдi очевидцiв про ту катастрофу.
А моя уява малює iншу картину. Планета Земля… Це тут народжуються прозорi струмки та могутнi потоки, шовковi трави та величавi дерева. Це вона носить на собi океани, приймає всi дощi, снiги та тумани. Пускає птахiв у небо та по всiх лiсах-швидких тварин, звiрiв… I все це - мiй дiм, такий затишний i теплий, де поруч завжди мама й тато.
А ще не так давно на нашiй землi можна було знайти куточки чистої, незайманої природи, де не стояли таблички з написами "Забруднена зона!". Уявiть собi галявину, на якiй веселий щебет пташок, безмежна небесна блакить, зелень трав, шепiт яскравих i могутнiх дерев, чистота синiх вод.
Як же так сталося, що ми почали руйнувати природу, замiсть того, щоб дбати про неї? З чого все почалося? Людина спершу використовувала енергiю рiчок i вiтру, щоб полегшити свою працю, коли створила перше колесо i коли продовжувала створювати те, чого не iснує в природi. Технiка розвивалася-прогрес тривав постiйно. Люди поступово вдосконалювали свої вироби, шукали новi, бiльш дешевi, засоби для покращення свого життя. Невпинний пошук спричинив вiдкриття атомiв, серед яких були й радiоактивнi.
Що ж сталося на нашiй ЧАЕС i, зокрема, на 4-ому реакторi?
У нiч з 25 на 26 квiтня 1986 року на Чорнобильськiй атомнiй станцii сталася аварiя: вибухнув 4 енергоблок, випустивши смертоноснi радiоактивнi хмари. Тi, хто тiєї ночi не спав, бачили, як над електростанцiєю спалахнуло вогняне сяйво, схоже на снiп полум’я. Та нiхто тодi гадки не мав, що сяйво те смертельно небезпечне.
Люди назавжди залишали рiднi мiсця, хоча до кiнця i не усвiдомлювали, що вже нiколи,мабуть, сюди не повернуться.

В порожнiх селах вiтер квилить,
Тополi гне i лози хилить.
Гiрчать на сонцi полини,
Ростуть в городах бур’яни.
З зiрок веселки воду п’ють,
I страшно яблунi цвiтуть,-

писав у вiршi “Бiль i пам’ять” М.Лукiв. Залишили люди села та мiста, в яких немає жодної живої тварини. I моторошно стає вiд такої страшної картини. У мене по щоках течуть сльози, коли я бачу це з екрана телевiзора, коли чую вiршi, що розривають моє серце й душу. Менi здається, що наша Земля, така нiжна й беззахисна, волає про допомогу:

Чорна планета мертва.
Засохли живiї рiки,
В струмочках мовчить вода,
I чорне сонце свiтить,
Не шелестить трава,
I щебету в лiсi не чутно.
Чорна земля мертва…

Чорнобиль став символом горя i страждань, покинутих домiвок, розорених гнiзд, здичавiлих тварин. Реальнiстю стала i смерть, що настає внаслiдок радiоактивного опромiнення. Зафiксовано випадки народження дiтей iз страшними фiзичними вадами, а також видозмiнених тварин-мутантiв. Усе це теж реальнiсть-страшна й жорстока.
Чорнобиль став якщо не розплатою,то найсерйознiшою пересторогою всьому людству. Ми маємо грiзне попередження: опамятайтеся, задумайтеся, поки не пiзно, що Земля-це наш рiдний дiм, а ми-господарi в ньому. А господар будує i дбайливо береже все, що має.
Чорнобиль…Тепер це слово знає весь свiт. Чорнобиль-це мука i трагедiя, це подвиг i безсилля,це память,це наш нестерпний бiль.
Яка страшна цiна трагедiї, що сплачує народ!
А той бiль, що вразив моє серце, нiкуди чомусь з часом не зник. Вiн, мабуть, десь глибоко в моїй душi. Це вiн робить мене небайдужою, навертає сльози на очi.
Пам’ять… Саме вона є рушiєм еволюцiйного поступу в майбутнє й оберегом найвищих загальнолюдських цiнностей. I якщо весь народ пам’ятатиме свою iсторiю, вiн заслуговує на повагу, вiн вартий того, щоб дивитися в майбутнє!!!

Життя-то незбагненнiсть у цiм свiтi.
I правда-що не поле перейти…
Життя дано, аби добро творити.
Життя дано, щоб щастя досягти.

Я живу у чудовій країні. Мені здається, що люди планети уявляють Україну розкішним, квітучим садом. Я думав, що ніхто і ніщо не зможе завдати болю моїй Батьківщині. Але в житті буває багато несподіванок.
Вперше про страшну трагедію я почув ще малим, але в той час мені дуже важко було уявити цю катастрофу. З кожним роком я все частіше згадую цю подію, і перед моїми очима з’являється моторошна картина тієї ночі.
Про це пише у своєму вірші Данило Купиняк:

За Чорнобилем села покинуті, мертві.
Та з роками у пам’яті все чіткішає мить.
Поминальна свіча Товстоліської церкви
В узголов’ї села ( і Вкраїни ) горить.

26 квітня 1986 року о 1 годині 24 хвилини на Чорнобильській АЕС пролунало два послідовних вибухи, які сповістили весь світ про страшну трагедію, про техногенну катастрофу на атомному об’єкті. Вибухи зруйнували реактор і його активну зону, систему охолодження. На дах машинного залу, на територію АЕС було викинуто залізобетонні, графітові блоки і шматки конструкцій.
Із жерла реактора підіймався стовп радіоактивного пилу.
Таку картину важко уявити. Що довелося пережити тоді свідкам цієї трагедії!
О 1 годині 30 хвилин на місце катастрофи прибули підрозділи пожежників, які миттєво почали гасити пожежу, що загрожувала життю тисяч людей.
Для мене ці люди – герої!
Десятки секунд на даху енергоблоку. Для когось вони пролетіли як мить, для інших – стали вічністю.
Скільки б не покладались ми на техніку, але виникають ситуації, коли без людини не обійтись, без її рук, очей, досвіду, сумління.
Ті працівники станції, які в страшну ніч 26 квітня не знехтували своїм обов’язком, стали взірцем для всіх.
Декілька десятків секунд давалося пожежникам для роботи на даху четвертого енергоблоку. Що можна було встигнути за ці секунди? Дуже багато…
Я бачу, як вони підхоплюють на ноші уламок радіоактивного бетону, а після цього залишають місце смертельного двобою з атомом для інших. Кидаються вперед, щоб підтримати товариша, який оступився, і знову – бігом, бігом, бігом…
Люди за лічені секунди викладались настільки, наскільки могли!
З великою повагою я згадую імена лейтенантів Віктора Кібенка і Володимира Правика, які першими прийняли на себе всю силу радіоактивного випромінювання. Врятувати їх не вдалось, посмертно їм присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Багато людей – ліквідаторів загинуло, а ще більше стали жертвами радіоактивного випромінювання, страшні хвороби і зараз завдають їм болю.
Дуже великої шкоди зазнала екологія України.
Там, де колись співали птахи, де шуміли дерева, де цвіли розкішні квіти, де лунали веселі голоси дітей та їх батьків, тепер – заборонена зона.
І дуже багато пройде часу, поки відродиться там справжнє життя.
Чорнобильське лихоліття залишиться навіки в пам’яті тих, кого називають "ліквідаторами", і їх співвітчизників.
Безперечно, не пройде воно повз душу та серце громадян України, кожної весни нагадуючи про небезпеку зверхнього ставлення до природи.
Героїзм пожежників, як і пам’ять про загиблих воїнів, вражених смертельним промінням, завжди повертатиме вдячних нащадків обличчям до весни 1986 року.

О відступи, сльозо свавільна.
Он для підмоги і добра
Вже світ братерства нероздільний
Зімкнувсь круг Прип’яті, Дніпра.
Його не спинять жах і втома,
Смертельні зони він пройде.
Як повінь, біль важкий спаде.
Ще буде радість в нашім домі!

Так писав про ті страшні події Леонід Закордонець.
І я низько вклоняюсь тим, хто віддав своє життя, щоб зупинити цю катастрофу, щоб зменшити біль утрат.

Але я вгледів: на руках у неї
Дитина спала, вкутана в хустину,
А за спідницю старшенька трималась.
Вона ступала в дощові калюжі,
По колючках, по колії глибокій,
І спотикались босі ноженята,
Хлоп'яча майка здалеку синіла
На п'ятирічних плечиках її .
Вона не плакала, і не сміялась,
І не просила: - Мамо, дайте хліба,-
І я тоді подумав: горе кату,
Що цих дітей пустив у голий степ!
Вірш Андрія Малишка «Я бачив незабутнє», викликав у мене думку, що може саме таким було дитинство моєї бабусі Вигиринської Марії Леонтіївни, бо в обличчі п'ятирічної дівчинки я побачив саме її.
У родині моєї бабусі Вигиринскої Марії Леонтіївни було п'ятеро братів і сестер. Коли почалася війна молодшій дівчинці був один рік, а бабуся народилася тільки через півроку. Їхній батько, Степаненко Леонтій Колейникович, був 1905 року народження. В 1938 році він воював з поляками за звільнення Західної України. В 1940 році він пішов на фінську війну, а тому що в нього була багатодітна родина, в 1941 році він пішов на фронт тільки в серпні. Вони встигли одержати від нього тільки 3 листи. А коли 16 вересня 1943 року звільнили місто Ромни, вони одержали повідомлення про те, що їхній батько пропав безвісти при визволенні Києва. Мій прадід був кулеметником і ймовірніше, що загинув під час переправи через Дніпро.
Бабуся багато розповідала мені про те, як було важко її мамі залишитися під час війни із шістьма малими дітьми на руках. Про те, як наймолодша дівчинка, ще однорічною померла від гарячки. Після загибелі годувальника, жінці пропонували віддати дітей у притулок, але вона категорично відмовилася й протрималася з ними всю війну, переживши голод і холод, міняючи речі й золоті прикраси на їжу. Після війни їй, Степаненко Єлизаветі Гордіївні, вільній козачці, вручили медаль «Мати - Героїня». В 1979 році вона померла, коли їй було 75 років.
Три брати Степаненко Єлизавети Гордіївни теж пройшли всю війну й з безліччю нагород дійшли до Берліна. Дмитренко Тимофій Гордійович - підполковник МВС запасу. Дмитренко Федір Гордійович був військовим моряком. А от Дмитренко Петро Гордійович був воєнврачем. Під Шуйском під час атаки був важко поранений генерал і дідуся в санітарному наметі робив йому операцію. Його спеціально привезли літаком на цю операцію, але тут раптом почався наліт німецької авіації, одна з бомб потрапила прямо в намет і всі загинули. Нашого дідуся нагородили посмертно.
Мій рідний дід, Вигиринський Олександр, у мирний час нагороджений медаллю «За доблесну працю». Бабуся, Марія Леонтіївна - герой соціалістичної праці.
Ми не повинні забувати, що довелося пережити нашим рідним у важкі роки і я пишаюся ними й буду намагатися бути гідним продовжувачем нашого роду. Наші предки заповіли нам любити й захищати свою Батьківщину так, як любили й захищали її самі, я пам'яттю загиблих вони призивають усіх бути гідними, пильними й вірними синами нашої Батьківщини.

Народ, що не знає своєї історії,
є народ сліпців.
О.Довженко

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». У XVII столітті, коли європейські митці та науковці почали активно вивчати історичну спадщину своїх народів задля доведення самобутності й оригінальності культури кожного з них, ці слова стали символічними.
Сьогодні, у столітті XXI, вони надзвичайно актуальні для українців, бо, напевно, небагато у світі націй, які так погано знають свою історію. Ця проблема виникла не на сучасному етапі. Відтоді, як Україна опинилася під владою Польщі, Литви, Угорщини, Росії, її історія почала замовчуватися, а очевидні факти ідеологічно перекручувалися. Такі процеси тривали багато століть, і лише нині, у незалежній країні, стало очевидним, що незнання національної історії - справжня трагедія українського народу, який досі не визначив свого місця серед інших народів світу, не усвідомив своєї значущості.
Питання необхідності вивчення українцями вітчизняної історії піднімалося багатьма культурними діячами нашої країни. Уперше це зробили поети-романтики, збирачі фольклору, етнографи, фольклористи. Усі вони наголошували на тому, що знання історії - це духовна сила кожного громадянина, яка, за висловом М. Максимовича, здатна вивести людину із «тьми на світ Божий». Лише маючи таку силу, український народ зможе протистояти поневоленню й відстоювати своє право на незалежність.
Т. Шевченко розкрив цю ідею через образ «великого льоху», який чекає, коли його «розкопають». Цей образ-символ уособлює історичну скарбницю України, що й досі залишається по-справжньому не пізнаною. Найповніше проблема незнання українцями національної історії була розкрита О. Довженком, який дуже болісно сприймав таку недбалість, вбачаючи у ній причину всіх негараздів України, джерело невдач і поразок її народу у боротьбі за існування. Слова, що й досі звучать докором для нас, письменник вклав в уста ворога України, героя кіноповісті «Україна в огні» Ернста фон Крауза: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель». Митець, який найвищим своїм покликанням вважав служіння рідному народові, вперше на повний голос сказав про те, в чому так боялися зізнатися українці: ми не маємо історичної гордості, бо просто не знаємо, чим і як можна гордитися.
Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю і висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи потрібно визнавати голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу, чи варто проголошувати тих чи інших осіб (як-от: І. Мазепу, С. Бандеру, Р. Шухевича) національними героями, чи доцільно знищувати пам'ятники комуністичних діячів, та з багатьох інших питань.
Усі ці непорозуміння (а вони інколи набувають величезних масштабів!) є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів, яке робить їх відкритими для будь-яких ідеологічних впливів. Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. На мою думку освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія - це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.

Твір
Чому ми повинні знати історію свого народу?

Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки допоможе запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.

Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
В.Симоненко

Сьогодні часто можна почути, що наша країна ще дуже молода. Дещо дивно звучать такі слова, адже Україна має тисячолітню державну історію, яка сягає ще часів Київської Русі. Однак таке твердження все ж таки слушне, бо можливість по-справжньому творити власну державу українці вибороли менше двадцяти років тому, коли було проголошено незалежність України. Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно боролися й гинули мільйони наших предків, а проте, отримавши таку бажану свободу, ми просто не знаємо, що з нею робити. У часи, коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила, Україна розривається щонайменше між трьома полюсами: прагне приєднатися до Європейської Спільноти, подружитися з Америкою і не зіпсувати стосунків із Росією. Тоді, коли нарешті українська мова, не скута заборонами, може повноцінно розвиватися, українці прагнуть другої державної мови. У період, коли національна економіка спромоглася вийти на світовий рівень, урядовці виступають проти вступу України до Світової організації торгівлі... На жаль, таких парадоксів дуже багато, і всі вони свідчать про те, що після здобуття довгоочікуваної незалежності наша держава опинилася сам-на-сам зі складними проблемами, які мусить вирішувати не хто інший, як її народ. Думку про те, що лише самі українці мусять опікуватися своєю державою, обстоювали чи не всі вітчизняні письменники. Уперше про це заявив І. Котляревський у своїй поемі «Енеїда», напророчивши великій країні райське життя, допоки вона не буде «цілувати ноги чужої постоли». Палким прихильником незалежної України з вільним народом був і основоположник нашої літератури Т. Шевченко, який у багатьох поезіях змалював омріяне майбутнє української нації:
І на омріяній землі
врага не буде, супостата,
а буде син і буде мати,
і будуть люде на землі,
де простеляться шляхи вільні і широкі:
...І пустиню опанують
Веселії села.
Цю ідею підтримували І. Франко, В. Винниченко, Леся Українка та багато інших письменників XIX та XX століть. Зокрема, Леся Українка у своєму вірші «На роковини Шевченка» заприсяглася від імені всіх українців власноруч творити свою державу:
Ми, як ти, минати будем
Чужії пороги,
Орати будем свої ниви,
Рідні перелоги.
Справжніми співцями незалежності України, за якої сам український народ творить своє майбутнє, стали «поет-державник» Є. Маланюк та поети-емігранти, змушені колись покинути Батьківщину через ідейну незгоду з правлячою верхівкою. Таких прикладів можна навести дуже багато, але головне - розуміти, що саме хотіли сказати нам письменники, які присвятили свої твори ідеї незалежної України. Моє покоління стало очевидцем перехідного періоду нашої держави в побудові демократичного суспільства. Український народ рухається вперед, долаючи труднощі, виправляючи допущені помилки. Але, на жаль, щоразу нові зміни нашої влади призводять до нових змін у самій країні. Дуже часто все починається спочатку, у розбудові держави ми змушені зупинятися, повертатися назад, змінювати вже звичне... Однак жодне демократичне суспільство не може похвалитися легким і швидким досягненням своєї мети. Тому я вірю, що моя країна вийде на правильний шлях, вірю в майбутнє незалежної держави, яка посідатиме гідне місце серед інших європейських держав, буде популярною і шанованою у світі. Для цього всі ми, її свідомі громадяни, маємо докладати зусиль, працювати й творити задля її добробуту, сприяти розвитку всіх сфер її життя. Коли кожен з нас усвідомить, що майбутнє незалежної країни в наших руках,
...забудеться срамотна
Давняя година.
І оживе давня слава,
Слава України.
(Т. Шевченко)