Слово фіксує попередній розвиток суспільства й супроводжує його подальший прогрес.

Спочатку підпорядкування волі однієї людини іншій відбувалося несвідомо, у вилягляді прохання, безпосереднього вираження своїх потреб. Дар слова взагалі незначно відрізнявся від інших видів внутрішньої діяльності людини, що виражалась словом .

Лише пізніше, на вищому етапі розвитку людини і суспільства, з'явилася постійна потреба в слові, що повинне переконувати. Така властивість слова стала його відрізняти від простого вираження думки. Так виникла назва для позначення переконуючого дії слова .

Однак красномовство тоді щє не було мистецтвом. Воно було «більш даром природи, ніж плодом мистецтва» .

Красномовство стало мистецтвом в умовах рабовласницького ладу, що викликав необхідність і створив визначену можливість безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян за допомогою живого слова оратора.

Ораторське мистецтво - живий процес, зумовлений духом часу. Виражаючи основні тенденції соціальної дійсності, віяння часу. Ораторське мистецтво висвітлює найважливіші, найбільш животрепетні соціально-політичні питання. Воно одночасно пропагандує рух науки і техніки, добутку усіх видів мистецтва. Ораторське мистецтво пропагандує як теоретичні знання, так і завоювання всенародної практики.

Чуйність до віянь часу, уміння швидко і правильно реагувати на важливі події сучасності — інші, не менш характерні риси і властивості ораторського мистецтва. Його найважливіша особливість — мобільність, оперативність, уміння вчасно прийти на допомогу широким колам суспільства для роз'яснення самих складних питань сучасності. Наше красномовство завжди і незмінно виконувало шляхетну роль порадника , його вчителя і вихователя.

1.Про якості оратора

а)Про голос ,жести, міміку, рухи тіла оратора

Ще в Древній Греції замислювались над силою звучного слова; слова групувалися по характеру їхнього звучання. А пізніше римські ритори й особливо Цицерон, що зв'язував характер звучання цілої фрази з ораторським подихом. У Росії М. В. Ломоносов писав, що крім вміння висловлюватись в оратора повинен бути ще чистий, звучний і приємний голос.

Сильний, але не різкий , не тріскучий чи хрипкий, а м'який і співучий голос - це природний дар, нічим не замінне надбання актора і художнього читця, диктора і, звичайно, оратора. Якщо при цьому оратор своїм голосом не зловживає, не відволікає звучністю своєї мови від її змісту, якщо подих, оратора вільно і легко керується, можна вважати, що він майстер своєї справи, тому що не кожного природа обдаровує музичним чи просто привабливим голосом.

Кожному пропагандисту й агітатору слід замислитись над цими фактами, вони не є другорядними для красномовства. Як часто, слухаючи публічну мову, кожний з нас відчуває, що оратор кричить, а не говорить, не приділяючи уваги не тільки на конкретний зміст власної мови, але і на те , що людей у невеликому залі не так багато, отже, варто говорити спокійніше. При цьому важливо дотримувати потрібний темп мови.

Погана мова надто повільна, немов позбавлена ораторської волі. Талановита ораторська мова пластична, емоційна, так сказати, внутрішньо, по своїй предметності й образності. І в такому випадку темпераментність мови не зовнішня, не показна , а реальна, правдива у відомій мірі естетична.

Крім видимої мови існує ще й мова прихована. Слухач завжди відчує невідповідність між прихованою мовою і видимими жестами. Уявіть собі, що хтось промовляє натхненні слова про те, як добре бути весною на природі, і супроводжує їх жестами; при цьому нерухомі м'язи обличчя різко контрастують з штучним натхненням мовця.

Жест — рух голови, тіла, руки або ноги, який візуально виражає те, що в мові передається словами. З цього випливає, що жести мають доповнювати мову і не виражати нічого іншого, крім того, про що говорить промовець. Правильні жести — природні і синхронні з нашою мовою. Штучні ж, як правило, вражають своєю неприродністю. Якщо ви надто багато дбатимете про їх доцільність, то скоріше саме тоді вони виглядатимуть неприродно.

Жестикуляція завжди загострюють увагу слухачів. Якщо промовець не робить ніяких рухів, то ува¬га слухачів послаблюється. Але чи варто вправлятися в жестикуляції? Мені здається, що ні. Оратору не потрібно зловживати жестикуляцією, можливо, навіть відучитися від деяких зайвих жестів. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю й незвичністю впада¬ють у вічі і привертають увагу слухачів. Ті перестають слу¬хати промовця і починають стежити за його жестами. Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом, оскільки саме останнім зумовлюється часто надмір¬на жестикуляція людини, не означає, що треба взагалі уни¬кати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів, які притягують до себе над¬мірну увагу.

Вчені-психологи розрізняють чотири види жестів рука¬ми. Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак — це озна¬ка наголошення на певному аспекті якогось питання. Доло¬ня обернута догори, може мати кілька значень. Промовець пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернена донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати:

нижній рівень (від попереку вниз),

серед¬ній (між попереком і плечима)

високий (від плечей уго¬ру)

Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов'язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів.

Положення тіла має бути природним. Не треба стояти, широко розставивши ноги, або, навпаки, виструнчившись. Викликає подив промовець, який рівномірно хитається, переносячи вагу тіла з однієї ноги на другу. Не потрібно також стояти заціпеніло, випнувши груди, ніби намагаючись справити враження неабиякої значущості своєї персони. Плечі тримайте прямо, не відтягуйте їх назад, голову — рівно, не нахиляючи вперед чи вбік.

Рухи м'язів обличчя, особливо навколо рота й очей, свідчать про настрій і характер того, хто го¬ворить. Деяким людям (наприклад лікарям, психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато про що сказати. Для них вони мають неабияке значення. А взагалі для людини, яка звикла стежити за реакцією спів¬розмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє ніякої реакції.

Будь-які рухи, пози, жести й міміка виправдані лише в тому разі, якщо вони не привертають до себе надмірної уваги. Якщо ж вони впадають в очі, то від-вертатимуть увагу слухачів від основного змісту промови.

б)Про емоційність і красномовство

Людська емоційність виявляється внутрішньо і зовні, нерідко дуже бурхливо й у визначених фізичних діях, міміці, а тим більше в мові і т.п. Але при цьому самі емоції по їхньому характері (а не по ступені прояву) звичайно класифікуються психологією на позитивні і негативні. Перші з них у загальному бажані посмішка, сміх, радість, веселощі, захоплення, задоволення, схвалення, натхнення, насолода, екстаз і інші. Негативні чи депресивні емоції - це смуток, сум, туга, занепокоєння, тривога, страх, жах, образа, сумнів, розчарування, гнів і в ряді випадків - сльози, ридання.

Було б, однак, помилкою думати, що лише позитивні емоції позитивно впливають на людські настрої, на щиросердечний світ особистості. Якби справа обстояла саме так, то в мистецтві художники всіляко уникали б зображувати, відтворювати смутні чи сумні картини, зокрема, у театрі не існувало би жанру драми, а тим більше трагедії, джерела якої сходять до давньогрецької античності. Одже трагедія, як правило, не обходиться без почуттів страху і жаху, без гніву і загибелі.

Так чи тільки мистецтво, звертаючи до різних сторін дійсності, збуджує в людях негативні емоції і почуття? Не було, немає і неможливе пізнання соціального життя, що обходило би явища і факти лише тому, що вони можуть породжувати в людях негативні емоції: засмучувати, чи засмучувати ж викликати жах, страх. Почуття, переживання і пізнання лише позитивних явищ, безсумнівно, збіднило б людство і, будучи однобічним, неповним, стало б однієї з істотних причин, що гальмують суспільний прогрес.

Але справа не тільки в цих, самих по собі серйозних обставинах. Особливо істотно підкреслити, що не тільки позитивні, але і негативні емоції є істотними стимуляторами активної життєдіяльності. Скажемо, почуття чи туги сумнів рідкий коли залишається замкнутим у самому собі, чи рано чи пізно породжує бажання побороти тугу, вийти зі стану сумніву. Страх не тільки лякає людину, але часом і різко підвищує активність, штовхає до дії. Розчарування людини в початій справі може протривати чи довгий чи короткий час, але чи рано чи пізно воно неодмінно спонукає зневіреного до перегляду свого відношення до даної особистості, нової справи - переоцінки «ціностей», визначеної активності. Що ж стосується гніву, тим більше колективного і викликаного великим негативним явищем - низинним, потворним чи вчинком подією,—то реакція на нього нерідко стає безпосередньою причиною не тільки активної дії, але і шляхетного по характеру вчинку, а інший раз, дивлячись по ситуації, і героїчного здійснення.

Велика роль емоцій у людських мріях, прагненнях і реальних здійсненнях. В. И. Ленін писав, що без людських емоцій не буває і людських шукань і справ.

Неспроможними потрібно вважати думка про те, що сучасна людина в силу своєї величезної і швидко зростаючої інтелектуальності стає усе менш емоційною. Безупинний і гігантський науково-технічний прогрес, як говорять, особливо в запальних суперечках (згадаємо диспути «фізиків» і «ліриків») у сучасному світі не залишається хоча б малюсінького куточка для чуттєвості, для емоцій. Усе це так, але проте немає серйозних основ затверджувати, що наші люди начебто стали менш емоційними. Чи не вірніше сказати, що піднялася емоційна культура народу, що емоції і почуття будівельників нового суспільства стали більш складними і тонкими.

Емоції завжди змістовні, тому відіграють визначену роль у пізнанні. Психологічно-емоційне нерідко дає поштовх до осмислення і пізнання того чи іншого явища, що до того не залучало уваги.

Емоційно-почуттєвий початок у самій суті красномовства як соціального явища, що завжди відбиває суспільно цікаве, важливе.

Об'єктивна даність емоційності красномовства , однак, не рятує оратора від особливої турботи, від визначеного вольового відношення до неї. Об'єктивна даність повинна добре зізнаватися, спрямовано використовуватися в мові. Чи лектор доповідач, міркуючи про успіх свого виступу, повинний працювати не тільки над змістом і формою свого публічного виступу. Він зобов'язаний працювати над тим, щоб зміст і форма мови у своїй органічній єдності несли заряд, здатний впливати на емоції і почуття слухачів.

Емоційно-почуттєвий початок підсилює виразність, а значить дохідливість ораторського слова. Воно у відомій мірі визначає естетичну природу красномовства, а виходить, і силу його впливу на людей.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в стародавній Греції. Як і драма, музи¬ка, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».

У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя, В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську Агамемнона, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч він уже й не міг безпосередньо брати участі в битві. Інші герої Гомерової «Іліади» виголошували промови так, що вони розкривали характер промовця і справляли неаби¬яке враження витонченою майстерністю викладу думок.

Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі:

- судова риторика;

- риторика політична (публічних виступів);

- урочиста риторика.

Художня риторика як різновид творчості сформувалася на базі практичної риторики. Першу теорію риторики ство¬рили в V столітті до нашої ери сицилійські греки в Сіраку¬зах. Найвидатнішим з них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни. Незвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою впливу зрівнялося з поезією. Школа софістів про¬довжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Оратор¬ську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виго¬лошуваних промов.

2.Про ораторське слово

Найважливіші елементи мовної культури — ясність, точність, чистота, простота, стислість і образність мови.

Ясність мови оратора означає, що вона повинна бути сприйнята абсолютно так, як неї розуміє сам оратор. Ясності сприяє точність мови. Культура мови вимагає, щоб оратор вмів вибирати і вживати такі слова, що найбільше точно виражали би зміст його мови, його думки і почуття.

Відомий оратор судового красномовства П. С. Пороховщіков говорив про те, що людська мова була б досконалою, якби могла передавати думки з такою ж точністю, як дзеркало відбиває світлові промені. Але це ідеальне відображення змісту думки в мові не тільки недосяжно, але і не потрібно. Треба, щоб думка, що цілком склалася в мозку, легко знаходила собі точне вираження в словах . Далі говориться про те, що тільки точне знання дасть точність вираження.

Точність мови вимагає доречності вживання слова. Мистецтво говорити, вважав Л. Н. Толстой, складається в умінні щораз поставити, єдине потрібне слово на єдине потрібне місце.

Часте вживання слів, що мають піднесений зміст, знецінює їх, не торкається почуттів слухача, не викликає в нього священного трепету.

Засмічує виразну мову і невірне вживання багатьох професійних термінів.

Чистота рідної мови часом засмічується вживанням слів і словосполучень з іншої мови. Без потреби часом прибігають до іноземних слів і виражень, коли думку можна дуже ховаюся виразити рідною мовою.

Правильний наголос має значення не тільки для звучності, для значеннєвої точності слова. Невірний наголос завжди залишає неприємне враження, а інший раз викликає навіть і недовіру до лектора. Тому невірний наголос не тільки затрудняє розуміння змісту лекції, але і знижає авторитет лектора, викликає відчуження слухачів, що вимогливо відносяться до його мови.

Одним з найважливіших ознак досконалості мови є її простота. Горький з цього приводу говорив: «Потрібно, щоб мова була проста, ясна, точна,—тоді вона красива і зрозуміла, тоді усе, що ви скажете цією мовою, пролунає сильно і ясно» .

Простота допомагає слухачу глибше проникнути в сутність ораторської мови, краще запам'ятати почуте, керуватися цим у своїх практичних справах.

Обов'язковою умовою простоти мови є зрозумілість, дохідливість.

Притупляє разючу силу слова і порожня риторика, помилковий пафос. Тому недозволено лектору але будь-якому приводу уживати вираження типу «в обстановці нечуваного підйому», «з небаченим ентузіазмом» і т.д.

Однак простота мови не означає її спрощення. Прагнучи до максимальної популярності лекції, важливо завжди пам'ятати про те, що існує грань, що ніяка популярність не може і не повинна переходити. Мається на увазі глибина і змістовність думки.

Зайво довга фраза нерідко заплутує не тільки слухача, що при цьому втрачає основну думку, але і самого оратора веде убік від суті змісту .

Багато ораторів і письменники підкреслювали, що в стислості - сила мови. Чому оратор буває багатослівний?

Найчастіше це наслідок неясності в думках. Лектор смутно усвідомляє, що хоче сказати слухачам. Тому мова його сумбурна, нескладна, з повтореннями і несподіваними відхиленнями.

Багатослівність — нерідко результат того, що лектору власне кажучи справи чогось сказати. Закінчити свою мову раніш наміченого часу він не бажає. І отут починаються непотрібні повторення, відступи від основного змісту мови і, таким чином, затемнюється основний зміст її.

Невиправдана й інша крайність, коли оратор не укладається у відведений йому регламент для виступу. Виходить, за цей час він не зумів висловити коротко свою думку. Це завжди викликає негативну реакцію аудиторії. У неї створюється враження про багатослівність оратора, його невміння ясно і коротко висловити свою думку .

Не можна розмовляти з аудиторією тільки мовою абстрактних понять, узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Оратор повинен зацікавити, захопити слухачів ідеями, що він розкриває. І тут образність викладу необхідна. М. Горький вказував, що мова повинна бути не тільки ясною, простою, правильною, чистою, але і яскравою. Зобразити яскраву, образну картину перед слухачем - залишити глибокий слід у їх пам’яті, схвилювати їх.

3.Оратор і аудиторія

Оратору дуже легко втратити спілкування з аудиторією, якщо тільки час від часу поглядати у вікно, оглядати стіни, опускати очі на підлогу і піднімати їх до стелі, розглядати руки, уткнуться в замітки. Нарешті, він може просто закрити очі. Такий оратор, що не вміє налагодити спілкування зі слухачами, найчастіше прибігає до всіх прийомів, не зупиняючи на жодному. Він нервово перескакує від одного до іншого, як соромлива дитина, що намагається як-небудь вислизнути з кімнати, повної гостей.

Але ніщо не призводить навколишніх у таку зніяковілість, як порожній погляд, тобто манера дивитися на людей, як у порожній простір. Слухач відразу зауважує це і завжди трохи в образі на оратора.

Наявність зорового контакту з аудиторією зовсім не означає, що потрібно увесь час намагатися дивитися на всіх і кожний. Можна створити таке враження, якщо повільно переводити погляд з однієї частини аудиторії на іншу. Це допоможе уникнути зніяковілості, що випробують багато хто від завзятого погляду, що направляється на них під час чи бесіди публічного виступу.

Але справа не в технічних прийомах, що мають метою налагодити зв'язок з аудиторією. Факт майже непояснений, але якщо дійсно звертатися до людей, вони це почувають. Якщо дивитися на них і усю істоту натхнено поставленою метою, слухачі будуть усвідомлювати, що мова звернена саме до них, і почувати цілеспрямованість як свою власну. Мова дійсне спілкування тільки тоді, коли у свідомості оратора сам він, слухачі і слово зіллються в неподільній єдності.

Висновки

Разом із загальним ростом культури в нашій країні ускладнюються задачі ораторського мистецтва і зростають вимоги, що пред'являються до рівня культури ораторського мистецтва. Ця культура складає совокупність таких якостей красномовства, як його науковість, глибока змістовність і зроблена форма, його естетична сутність і мовна виразність, його майстерність і привабливість, а тим більше переконливість.

У нашій країні маються всі можливості, щоб більш успішно розвивалося й удосконалювалося ораторське мистецтво.

Всебічний аналіз ораторського мистецтва надає підставу зробити насамперед висновок про те, що це суспільне явище класове й

історичне.

Виникнення, розвиток і розквіт ораторського мистецтва обумовлюється різноманітними факторами: внутрішніми і зовнішніми, об'єктивними і суб'єктивними. Але зрештою історія ораторського мистецтва — це історія боротьби класів. Періоди його найвищого розквіту збігаються з моментами найбільшого загострення класової боротьби, із соціальними революціями.

Розвиток ораторського мистецтва визначається також національно-визвольною боротьбою, боротьбою народів і держав за свою незалежність.

Значний вплив на розвиток красномовства мала і має боротьба у середині пануючого класу, між різними партіями, групами, угрупованнями експлуататорських класів з питань форм керування, режиму влади, напрямку внутрішньої і зовнішньої політики і т.д. У моменти, коли пануючим класам, окремим їхнім чи групам представникам потрібна була широка підтримка населення, вони зверталися до могутньої сили слова, маскуючи свої класові, егоїстичні інтереси загальнонародними, загальнонаціональними.

На розвиток ораторського мистецтва впливали також суб'єктивні фактори. Роль особистості (оратора, політичного, державного діяча) в історії ораторського мистецтва досить значна, як і роль особистості в історії взагалі.

Успіх кожного оратора, його роль і авторитет у кінцевому рахунку завжди залежать від того, у якому ступені він виражає думки, почуття, настрою, прагнення, інтереси мас, класів, націй, окремих соціальних шарів і груп. Наскільки він просто, чітко, послідовно, логічно і разом з тим яскраво, образно, емоційно висловлює їх, наскільки гармонічно з'єднує силу думки із силою почуттів, абстрактність і образність у мисленні і почуттях.

Однак народні маси, будучи вирішальною силою суспільного розвитку, являють собою і першоджерела ораторського мистецтва. Не окремі оратори , а красномовна творчість мас, що тисячами струмочків харчує ораторське мистецтво кожного народу,— творець ораторського мистецтва. Видатні оратори досягли великих успіхів насамперед тому, що вони краще інших сприймали силу і красу мови і слова свого народу, досягаючи найглибших шарів його свідомості, піднімаючи над усім дріб'язковим, часткою і підкреслюючи найбільш істотне в душі народу.

У сучасному суспільно-політичному житті, у системі освіти і виховання, науки і культури велике місце займають засоби масової інформації, література і мистецтво. Однак роль живого слова, усного виступу свого значення не втратила. Як і багато років тому, гарного оратора слухають затаївши подих.

Красномовство впливає на окремих людей, групи, колективи, на все суспільство. Воно служить украпленню зв'язків.

Ораторське мистецтво і політичній сфері виступає важливим засобом перебудови і прискорення, знаряддям забезпечення активності, політичної культури мас, засобом виховання, підвищення їхньої свідомості.

Необхідність масового оволодіння прийомами красномовства у нашому суспільстві зумовлена поглибленням демократизації, посиленням гласності в діяльності державних і громадських організацій.

Ораторське мистецтво промовця як умова переконання
У рубрицi Етичні та психологічні вимоги до виступу в аудиторії

Поняття “ораторське мистецтво”, або “красномовство”, має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої —інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.
Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про “Риторику” Аристотеля, в якій він визначає її як мистецтво переконуючого виливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слухача, якого він називає “кінцевою метою всього”.
Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому велику ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам’ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно відзначалося простотою, щирістю, образністю та переконуючим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова “мертві сорому не мають” стали легендарними, хвилюють і переконують людей і сьогодні.
Ораторське мистецтво поділяється на види, пов’язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Нас цікавить академічне красномовство, яке включає в себе власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (розповідь учителя, лекція). Академічне красномовство є базою виступу, тому що публічна, масова лекція передусім є формою поширення наукових знань. Суттєва відмінність такої лекції від наукової полягає в тому, що крім наукових знань вона потребує ще й умінь їх популяризувати. У будь-якому з цих видів при всіх професійних відмінностях є єдина основа — це мистецтво, яке слугує цілям впливу па людей, зокрема переконанню. “Цінністю є не сама по собі мова оратора і це звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна”.
Складність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів і установок, до того ж не завжди правильних. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.
Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприйматиметься людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, які були настроєні переважно вороже. Про нього розповідає Георгійович Кониський у книзі “Історія русів”. Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмель¬ницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли висту¬пити проти нього. І він звернувся до козаків із такими словами: “Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підішли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино па оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відом¬щенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї”. Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: “Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть”.
Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багаторічна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам’ятають слухачі, бо спілкування в аудиторії відбуватиметься на високому рівні його культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що
слухає.
Але іноді навіть тоді, коли промовець володіє ораторською майстерністю, частина з присутніх в аудиторії людей однаково залишиться при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає то хотіли б також висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм треба надати. Це спілкування, звичайно, має бути тактовним з обох сторін.
« Вербальні та невербальні засоби спілкування з аудиторією
Дискусійний характер спілкування в аудиторії та рівень його моральності »