«Наталія Ужвій: життя і творчість»

Сьогодні, як ніколи, постає проблема морального відродження підростаючого покоління. Шукаючи свою дорогу до храму, молодь має навчитися користуватися духовним досвідом своїх предків. Це допоможе молодій людині самоутвердитись, знайти життєві ідеали.
Тому, розкриття та вивчення маловідомих сторінок діяльності представників вітчизняної культури, зокрема творчості Наталії Михайлівни Ужвій,є актуальним.
Робота містить два розділи: «З літопису життя і творчості Наталії Ужвій», «Наталія Михайлівна Ужвій і харківський театр «Березіль»».
У розділі І досліджено факти з життєвого та творчого шляху Н.М.Ужвій.
Розділ ІІ знайомить з тим, як пов’язана доля актриси Н.Ужвій з театральним мистецтвом Харкова 20-30-х рр.. минулого століття, а також із театральними діячами того часу.
Важливим є те, що автор роботи використовує відгуки тогочасних критиків та спогади самої актриси.
Автор роботи Загребельна К. добре володіє знанням науково-критичної літератури з теми «Наталія Ужвій: життя і творчість», уміє співставляти та аналізувати, переконливо робити власні висновки.
Робота відзначається емоційністю, особливим інтересом до творчості геніальної української актриси Н.М.Ужвій. Автор творчо підійшов до розробки обраної теми. Робота має цікаві «Додатки» і може бути використана учнями закладів загальної середньої освіти при вивченні відповідної теми та широким колом шанувальників таланту самобутніх творчих індивідуальностей українського народу.

Вчитель української
мови та літератури
ХЗОШ № І.І.Іваненко

Сьогодні, як ніколи, постає проблема морального відродження підростаючого покоління. Сучасну молодь, на жаль, не дуже цікавить література, мистецтво. Але я вважаю, що це призводить до морального занепаду. Треба цікавитись історією свого народу, щоб знайти свої життєві ідеали. Бо що ми знаємо про наших художників, композиторів, театральних діячів, що про них можемо сказати, окрім сентиментального славослов, я та шаблонних фраз про заслуги перед народом?
У 1998 році виповнилося 100 років від дня народження Н.М.Ужвій.
Пройшли урочистості, навіть, з цієї нагоди було випущено ювілейну монету. Але музей Наталії Ужвій досі не створено. Духовну спадщину Наталії Михайлівни не узагальнено.
Тема роботи «Наталія Ужвій і театральне мистецтво Харкова».
Роботу спрямовано в перспективному напрямку :вивчення біографії і творчості НаталіїУжвій за географічним і топографічним принципом.
Мета дослідження – встановити, як життя і творчість Н.М.Ужвій пов’язані з м. Харковом, як вплинула творчість відомої артистки на театральне мистецтво м. Харкова.
Задачі дослідження:
- знайти факти, які пов’язують життя і творчість Н.Ужвій з Харковом;
- встановити точні дати виступів та вистави за участю цієї артистки, які бачили харківські глядачі;
- опрацювати газетні статті харківської театральної критики про виступи на сцені Н.Ужвій, спів ставити думки критиків, зробити висновки;
- з’ясувати, як харківська публіка ставилась до виступів на сцені Н.Ужвій, як вплинули вони на театральне мистецтво Харкова;
- встановити період, в який Ужвій перебувала у складі харківської трупи театру «Березіль»;
- висвітлити, як доля і творчість Ужвій переплилися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова.
Результати роботи можуть бути використані учнями загальних середніх навчальних закладів освіти, мистецьких шкіл, студентами мистецьких закладів при вивченні відповідних розділів історії вітчизняного театру.
Для досягнення мети була проведена така робота:
- ознайомлення з літературою по темі у бібліотеці ім. К.С.Станіславського (читальний зал та краєзнавчий відділ);
- робота в бібліотеці ім.. В.Г.Короленка (дослідження матеріалів газет та журнальних статей);
- консультація у театрі ім.. Т.Г.Шевченка стосовно з’ясування, як доля і творчість Н.Ужвій переплилися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова, зокрема Лесем Курбасом.
Усе це зумовило структуру роботи.
У розділі І «З літопису життя і творчості Наталії Михайлівни Ужвій»досліджено мало відомі факти з життєвого і творчого шляху геніальної артистки.
Розділ ІІ «Наталія Михайлівна Ужвій і харківський театр «Березіль» знайомить з тим, як пов’язана доля актриси Наталії Ужвій з творчими особистостями, зокрема Лесем Курбасом, висвітлює вплив творчості актриси на театральний Харків.
Проблема вивчення творчості Ужвій Н.М. на місцевому матеріалі передбачає необхідність її подальшої наукової розробки.
Сподіваюсь, що запропоновані матеріали послужать збагаченню такої важливої сьогодні освітницької ниви.
Своєю грою вона залишила добрі сліди в серцях і глядачів, і драматургів. Свідчення цьому – схвильований вірш Леоніда Первомайського з рядками, зверненими до Наталії Михайлівни:
Я знов відчув у вашому привіті,
Що є глибокі людські почуття,
Ні з чим не зрівнянні й для мене в світі,
Дорожчі слави й вищі за життя …

НАУКОВЕ ВІДДІЛЕННЯ Філології та мистецтвознавства
СЕКЦІЯ Мистецтвознавство

Наталія Ужвій: життя і творчість

Виконала: Шевченко Марина
учениця 11-Б класу
Харківської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №
Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Іваненко Ірина Іванівна
вчитель української мови та літератури
Харківської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №
Харківської міської ради Харківської області

м. Харків 2011

Є актори, що потребують не механічної
поради, а смислового дороговказу, філософської
спрямованості, образного натяку. Ужвій належить
саме до таких майстрів. Їй потрібне зелене світло
семафора, а дорогу вона знаходить сама…
Г.Юра.

Я згадую її чисті, глибокі, блакитні очі,
в які дивилась, як у своє сумління…
Як вона розуміла своїх героїнь!
О. Кусенко

Я вся в театрі, коли в мене
немає вистави, я одразу никну, в’яну
й сама собі стаю непотрібною…
Н. Ужвій

ВСТУП
Про таких, як Наталія Ужвій, кажуть: відзначена Богом. Поруч з великою актрисою виросло не одне покоління молодих митців, проте здається, що її шлях до мистецького Олімпу був дещо несподіваним. Вона народилася в сільській хліборобській родині. Босоноге, напівголодне дитинство було властиве для того часу. Її «університети» починалися, як і в багатьох інших дітей, – за порадою батьків. Лише в Золотоноші, куди доля закинула її вчителювати, Наталя випадково потрапила на виставу аматорського драмгуртка. Перші театральні враження полонили її. Нове життя, довжиною в шість років, що Наталія проживала на сцені драмгуртка, давало незнані відчуття й наснагу, що переповнювали все її єство. Вона не змогла розпрощатися з ним, лише на сцені вона відчувала гармонію з самою собою, сцена стала її життям.
Про Наталію Ужвій як різнобічно обдаровану постать, щиру людину свідчать не тільки кінодокументи і звукозаписи, а й розповіді племінниці актриси – Наталії Пономаренко – завідуючої літературною частиною Театру української драми ім. Івана Франка. Саме вона ретельно зберігає архів і маловідомі фотографії родини народних артистів СРСР Наталії Ужвій та Євгена Пономаренка. Спадок, що залишила ця акторська родина, величезний. Внучата племінниця акторів, актриса театру ім. Івана Франка Анастасія Добриніна розповідає: «Численні фотографії, щоденники, книги, листи, рецензії, афіші… ми з мамою зберігаємо в нас удома. Адже дідусь Євген заповідав не розлучатися з ними, й не віддавати їх ані в музеї, ані у фонди, доки не створено музей Наталії Ужвій». [12]
Протягом останніх 20 років мало що з’явилося нового у вивченні життя і творчості Н.М.Ужвій. Час для написання наукової біографії Ужвій ще не настав. Аби така біографія могла вийти, необхідно провести величезну роботу. Корисно було б видати збірник найкращих театрально-критичних статей про неї, науково прокоментувати епістолярну спадщину актриси.
При виконанні роботи зусилля було спрямовано на роботу в перспективному напрямку – вивчення біографії і творчості Н.М.Ужвій за «географічним» та «топографічним» принципом.
Мета дослідження – встановити, як життя і творчість Н.М.Ужвій пов’язані з містом Харковом, як вплинула творчість відомої артистки на театральне мистецтво першої столиці.
Задачі дослідження:
- знайти факти, які пов’язують життя і творчість Н.Ужвій з Харковом;
- встановити точні дати виступів та вистави за участю цієї артистки, які бачили харківські глядачі;
- опрацювати газетні статті харківської театральної критики про виступи на сцені Н.Ужвій, співставити думки критиків, зробити висновки;
- з’ясувати, як харківська публіка ставилась до виступів на сцені Н.Ужвій, як вплинули вони на театральне мистецтво Харкова;
- встановити період, в який Ужвій перебувала у складі харківської трупи театру «Березіль»;
- висвітлити, як доля і творчість Ужвій переплелися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова.
Результати роботи можуть бути використані учнями загальних середніх навчальних закладів освіти, мистецьких шкіл, студентами мистецьких закладів при вивченні відповідних розділів історії вітчизняного театру.
Для досягнення мети була проведена така робота:
- ознайомлення з літературою по темі у бібліотеці ім. К.С.Станіславського (читальний зал та краєзнавчий відділ);
- робота в бібліотеці ім. В.Г.Короленка (дослідження матеріалів газет та журнальних статей);
- консультація у театрі ім. Т.Г.Шевченка у завідуючої літературною частиною О.Сєдунової стосовно з’ясування, як доля і творчість Н.Ужвій переплелися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова, зокрема Лесем Курбасом.
Усе це зумовило структуру роботи.
У розділі І «З літопису життя і творчості Наталії Михайлівни Ужвій» досліджено маловідомі факти з життєвого і творчого шляху геніальної артистки.
Розділ ІІ «Наталія Михайлівна Ужвій і харківський театр «Березіль» знайомить з тим, як пов’язана доля актриси Наталії Ужвій з творчими особистостями, зокрема Лесем Курбасом, висвітлює вплив творчості актриси на театральний Харків.
Проблема вивчення творчості Ужвій Н.М. на місцевому матеріалі передбачає необхідність її подальшої наукової розробки.
Своєю грою вона залишила добрі сліди в серцях і глядачів, і драматургів. Свідчення цьому – схвильований вірш Леоніда Первомайського з рядками, зверненими до Наталії Михайлівни:
Я знов відчув у вашому привіті,
Що є глибокі людські почуття,
Ні з чим не зрівнянні й для мене в світі,
Дорожчі слави й вищі за життя …
Сподіваюсь, що запропоновані матеріали послужать збагаченню такої важливої сьогодні освітницької ниви.

РОЗДІЛ І
З літопису життя і творчості Наталії Ужвій

Народилася Наталія Михайлівна Ужвій, майбутня зірка української сцени, 22 серпня 1898 року в містечку Любомлі на Волині, в селянській сім’ї (див. додаток 1). Згодом життєві обставини змусили батька майбутньої актриси шукати робітничого щастя на Привіслянській залізниці.
До 1912 року сім’я Ужвій жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави (див. додаток 2). Там минали дитячі роки Наталі, там вона отримала початкову освіту — спершу в залізничному, а потім у міському дворянському училищі. Та дівчинці не вдалося далі продовжити навчання через матеріальну скруту в сім’ї (див. додаток 3). Наталя влаштовується працювати швачкою, але не лишає самоосвіти. Наполегливо і старанно готується вона до іспитів і в 1914 році успішно складає їх на звання сільської вчительки. «Іспити складала екстерном – до гімназії батько відправити не міг, жили ми бідно », - розповідала Ужвій в одному з інтерв’ю. [14]
Так, серед гущі народу, розпочинається життя Наталії Михайлівни. Побут, звички, культура і традиції села дозволили талановитій дівчині накопичити багатющий емоційний досвід, який потім живитиме її протягом усього творчого життя.
Сценічна біографія Наталії Михайлівни розпочалась у 1918 р. на Полтавщині, в Золотоноші. Працюючи там вчителькою, вона виступала на сцені любительського драматичного гуртка, заснованого місцевою інтелігенцією. Найпершою театральною роботою Ужвій стала маленька роль квартирантки у п’єсі Габріели Запольської «Мораль пані Дульської», згодом роль Софії у п’єсі Карпенко-Карого «Безталанна». Знання побуту села допомогло їй відчути образ і правдиво відтворити гірку долю простої селянської жінки. Відтоді її життя назавжди було зв’язане з театром. В аматорському гуртку Ужвій вперше познайомилась з творами російського та українського класичного репертуару – п’єсами М. Горького, І. Карпенко-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького.
На початку 1920 року золотоніський драматичний гурток був реорганізований у пересувний театр при Наркомові УРСР. Художня бригада театру виїжджала в найближчі села, у частини Червоної Армії. Вистави проходили з великим успіхом. Широкою популярністю користувалась Наталія Ужвій в ролях Софії, Харитини, Уляни (в п’єсах «Безталанна», «Наймичка», «Бурлака»), Марусі Богуславки (в однойменній драмі М. Старицького). И чим більше грала Ужвій, тим більше їй хотілось виступити на справжній сцені.
Визначальною для юної акторки стала зустріч і знайомство з художнім керівником Першого українського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка І.Мар’яненком. Це сталося одного зимового дня 1922 року, тоді вона вперше переступила поріг професійного театру. Актриса Орися Стешенко підвела до Мар’яненка струнку, вродливу, молоду дівчину, яка, хвилюючись, попросила прослухати її. Тут же, у фойє театру, влаштували імпровізованій іспит. Н.Ужвій почала читати вірші, монологи з різних п’єс. Захопившись її голосом, темпераментом, Мар’яненко сам перейшов до діалогів і до гри. Ось рядки з архіву самої акторки, матеріали якого були опубліковані в газеті «Дзеркало тижня» 6 вересня 2008 року: «Я їхала з Золотоноші у неділю. Тоді їздили навіть на дахах вагонів. У Києві вперше переступила поріг храму – театру імені Шевченка…Я усім розповідала про те, що я сільська вчителька, яка шість років програла в аматорському драматичному гуртку в Золотоноші…Дебют проходив в фойє…Там сиділи усі. Вся трупа в пальто і хустках. Холод був жахливий – не отоплювали, та й нічим було. А я з замирання серця грала уривки з п’єси Володимира Винниченка…» [10]. Наталія потрапляє в допоміжний склад, бере участь у масових сценах, а згодом проходить курс майстерності актора в студії театру під керівництвом досвідчених режисерів: Тінського, Смирнова, Загарова.
Перша роль, зіграна в театрі ім. Тараса Шевченка (Анжеліка в комедії Мольєра «Хворий та й годі»), не вдалась молодій актрисі, проте це не знищило віри Ужвій в свої сили. Згодом Наталія Михайлівна згадувала: «Так, не відразу я стала акторкою, і вміла зовсім мало, треба було дуже багато вчитися, вчитися в справжніх акторів, починати з азів…Але мені випала щаслива акторська доля - довелося грати з такими великими акторами, як Амвросій Бучма і Юрій Шумський…» [6.-С.169].
Упродовж 1922-1925 рр. Ужвій зіграла в театрі ім. Шевченка понад 20 ролей, серед яких: Билина, Туанетта («Хворий та й годі»), Дорімена («Міщанин у дворянстві»), Маріанна («Скупий»), графиня і Сюзанна («Весілля Фігаро»), Ганна і Дульська («Мораль пані Дульської»), Амалія («Мазепа»), Катаріна («Приборкання непокірної») та ін.
У 1925 р. в Одесі було організовано Державний український драматичний театр (згодом театр імені Жовтневої революції). З-поміж таких талановитих акторів, як Мещерська, Тінський, Мацієвська, Шумський, до нього було запрошено і Ужвій. Після першої ж ролі – Діани де Сегонкур у п’єсі А. Луначарського «Полум`ярі» - ім’я Ужвій стало відоме глядачам Одеси.
У 1926 році Н.Ужвій переходить до щойно створеного Лесем Курбасем харківського театру «Березіль», який отримав статус столичного (див. додаток 4). Він об’єднував навколо себе майбутній цвіт української сцени — Л.Курбаса, А.Бучму, М.Крушельницького, О.Сердюка, І.Мар’яненка . Це був час пошуків і дерзань, змужніння, осмислення свого покликання.
У «Березолі» Наталія Ужвій провела десять років, ставши однією з ведучих акторок театру. Тут, У Харкові, вона познайомилась з поетом –футуристом Михайлом Семенком, який згодом став її чоловіком. Але він був репресований, тож акторка залишилась одна, з маленьким сином на руках.
У 30-х роках почалося планомірне нищення української культури. Останньої постановкою Курбаса в «Березолі» стала вистава «Маклена Граса», яку визнали шкідливою: в ній йшлось про голод і розруху, а доба потребувала переможних гасел. У жовтні 1933 року Леся Курбаса усунули від керівництва і заарештували. Новим керівником став М. Крушельницький. Однак зміни не принесли успіху ні театру, ні виконавцям. Останньою роботою Наталії Ужвій в театрі стала роль Марусі з драми Кропивницького «Дай серцю волю – заведе в неволю».
З 1936 року, за запрошенням Г. Юри, актриса працює в Київському українському драматичному театрі ім. І.Франка. Тут вона стала примою на довгі роки. Серед найкращих ролей, зіграних нею, Ганна в «Украденому щасті» (див. додаток 5), Беатриче у «Багато шуму з нічого», Кручинина в «Без вини винуваті», Оксана в «Загибель естради», Наталія Ковшик у «Калиновій рощі». Зі слів Ужвій: «У 1936 році відбувся мій дебют на сцені київського театру, який залишився моєю великою і єдиною любов’ю ». [11]
Згодом у театрі ім. Франка вирішили поставити виставу за п’єсою «Дон Карлос» Шиллера, і Наталії Ужвій запропонували роль королеви Іспанії – Єлизавети. Вистава, режисура і акторська робота були високо оцінені театральним суспільством і глядачами.
А Ужвій до кінця життя згадувала цей спектакль. Справа у тому, що роль її партнера по сцені, іспанського принца дона Карлоса, закоханого у свою мачуху, грав молодий актор Євген Пономаренко. Він, ще бувши шістнадцятирічним хлопцем, побачив Ужвій у ролі Діанине Сигонкур, і з тих пір не міг її забути (див. додаток 6).
Після прем’єри вони одружились, і Наталія Михайлівна протягом половини століття була його Королевою (див. додаток 7). У 1941 році, коли розпочалася війна, колектив театру був на гастролях у Москві, звідти, не заїжджаючи до Києва, прийшлося евакуюватися спочатку в Тамбов. А потім – у Семипалатинськ.

Де б не був колектив, у складі якого були Гнат Юра, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій і інші відомі актори, театр продовжував творчу роботу. З концертними бригадами вони побували на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар’єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих емоціях та почуттях.
Влітку 1943 року актриса знімається у кінофільмі «Райдуга» (за однойменною повістю В.Василевської), що приніс їй славу й любов мільйонів і мільйонів глядачів (див. додаток 8).
Фільм знімали на евакуйованій до Ашхабаду Київської кіностудії. За сценарієм дія проходила зимою в Україні, а в Туркменії температура сягала більш ніж сорок градусів тепла. Українське село Нова Лебедівка з запорошеними снігом хатами та вкритими інеєм деревами прийшлось спорудити на місцевому стадіоні. Наталії Михайлівні довго не вдавалося зіграти правильно свою роль – роль Олени Костюк, образ якої був героїчним й одночасно трагічним. За сюжетом в одному з епізодів вона йшла на розстріл з мертвою новонародженою дитиною, вбитою фашистами, й не могла «без пережиму» показати силу духу, яку потребував режисер. Вона вкладала не тільки своє майстерство і талант, а й тривогу за сина Михася, який залишився в Україні. Тільки після того, як режисер показав відзнятий епізод, Ужвій зрозуміла, як треба зіграти цей момент. Сцену перезняли. Після прем’єри картини до акторки почали приходити листи, ось уривок одного з них:
«Дорога товаришко Ужвій! Після кінофільму «Райдуга» неможливо лишитись байдужим. Є моменти, коли захлинається подих, німіє душа. Не розумію, які сили примусили вас так глибоко відчути трагічну роль. Не знаючи нас, ви нам допомагаєте — надихаєте на бій. Виходить, ми робимо ту саму справу — боремося за свободу нашої рідної України». І підпис: «Із спільним червонофлотським привітом до вас Михайло Гавросієнко. 6 червня [8.-С.112].
Через декілька місяців за наказом американського президента Ф.Рузвельта, картина, у перекладі Чарльза Болена, була показана народу США. «Райдуга» стала першим радянським фільмом, номінованим на Оскар.
У повоєнні роки Н.Ужвій плідно працює над образами своїх сучасниць у п’єсах О.Корнійчука, А.Якобсона, О.Васильєва, В.Собка. «Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, «увібрав» його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ», — писала Наталія Михайлівна про особливості власної творчої лабораторії. «Не вважайте ніколи свою роботу завершеною, — радила вона молодим акторам. — Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості і мистецтву» [5.-С.34].
У спектаклі Островського «Без вини винуваті», акторка, граючи роль Кручиніної, так передавала горе матері, яка втратила сина, що усі без виключення глядачі ридали. А Ужвій у цій ролі на кожнім спектаклі знову і знову переживала страшну втрату – смерть єдиного сина… Граючи цей епізод, актриса зривалася з шепоту на крик, і кожного разу зал переживав цю трагедію разом з двома матерями…
Михась був надзвичайно добрим і талановитим хлопцем, відмінно вчився, був гордістю своєї матері (див. додаток 9). Він, син поета, і сам писав вірші, і навіть п’єси . Ось один з його творів:
Я один
Я один. Самотньо на дорозі.
Нічка тиха листям шелестить.
Наді мною в чаші темнокорій,
Місяць з вітром казку гомонить.
Навкруги так любо, колосково
Спить земля у лунці голубій,
Що ж мені так сумно й загадково?
Жду чогось, бажаю чи то ні?
Я стою самотньо над рікою.
Тихо хвиля хвилю підганя.
І сріблиться в погляді журбою.
Й на мені свій погляд зупиня.
Я закрив замріяно повіки,
Легкий шум стоїть поміж лілей.
Я б хотів заснути тут навіки…
Десь подалі гамору й людей…
22.09.1942.
Йому виповнилось 21 рік, коли він пішов з життя – захворів на туберкульоз. У Наталії Ужвій на все життя залишився душевний біль від цієї страшної трагедії. Взагалі, її життя складалося з безкінечного відліку жертв – брат Євген, брат Назарій, перший чоловік Михайло Семенко були розстріляні НКВС. Вона розшукувала братів близько двадцяти років, зверталася в різні високі інстанції, навіть до маршала Жукова. Усе було марно. Лише з часом вона дізналася, що їх реабілітували посмертно. Про причину зникнення ще одного брата – Михайла, вона дізналася лише в 40-х. Його було «убито бандерівцями у Львівській області» [5.-С.50].
Ці події приголомшили актрису. Напіврозтерзана сім’я… Життя під прицілом і безкінечні страхи. Проте внутрішні переживання додавали їй мужності, а акторській грі – ще більшої експресії. Актор не має права зупинятись, втомлюватись, тому вона мала йти вперед, бо завтра могло перетворитися у вчора.
Актриса, здається, взагалі не знала такого поняття, як спокій, коли йшлося про роботу над роллю, або коли справа торкалася сценічної діяльності.

Серед численних акторських робіт Н.Ужвій практично нема прохідних, виконаних, так би мовити, на самій техніці. Здавалося б, найневиграшніша роль, оживлена талантом і серцем актриси, позначена оригінальним витлумаченням, сприймалася по-новому.
Ужвій жила неподалік від театру ім. Франка, її часто зустрічали в місцевому сквері, який вона ж і врятувала від забудови, і, звісно, поруч з нею завжди був чоловік. Вони, як пара втомлених, стареньких голубків, завжди воркотали – і на сцені, і у житті. Євген Пономаренко був її єдиним, вірним другом, хоча і молодшим на одинадцять років. Як згадує племінниця Ужвій, Наталія Пономаренко, вона, навіть у солідному віці не дозволяла собі «опуститися», ранок вона розпочинала з зарядки, ніхто й ніколи не бавив її не причесаною, без макіяжу. Навіть вдома вона виходила на сніданок елегантно вдягненою і в туфельках на каблуках, а не в капцях.
Дім Ужвій-Пономаренка завжди був відкритий для всіх – друзів, колег, родичів. Бо вона панувала не тільки в театрі, а й у власній квартирі – великій і затишній, що була на вулиці Городецького, 17/1. Панувала як Господиня і як Жінка: чарівна, сильна, завжди підтягнута й модна, бо вважала, що актриса – обличчя театру, а театр – обличчя країни.
Але, на жаль, згодом акторка серйозно захворіла, навесні 1986 року, вже знаючи про свою невиліковну хворобу, в останній раз вийшла на сцену в квітні: вона грала Розу у спектаклі «Ретро». А через два місяці, 30 липня, вона зателефонувала друзям і добрим знайомим та попрощалася з ними перед дорогою туди, звідки ще ніхто не повертався. Чоловік Наталії Михайлівни фіксував у щоденнику кожну мить її згасання, останні записи :
«Березень. Лікарі почали приходити все частіше…»
«Квітень-травень. Наташі стає все гірше…Почались страшні болі…»
«Липень. Її не стало…Вівторок» [13].

Після смерті дружини, Євген Пономаренко більше не зміг працювати у театрі – казав, що «бачить» її всюди, чекає, що от-от вона вийде з-за куліс. Не дивлячись на прохання керівництва, він звільнився. Кожного дня він сідав і приводив у порядок архів Наталії Михайлівни, читаючи її щоденник, несподівано знайшов фразу, що була звернена до нього: «Женечка, я тебе боготворю. А ти?». Він пережив дружину на вісім років…
У заповіті написав, що хоче бути похованим біля ніг дружини (колись він часто повторював фразу з п’єси «Дон Карлос», звертаючись до своєї Королеви: «Не встану я. Зостанусь вічно тут. Шанований зостанусь на колінах. Вросту в цю землю». Родичі виконали волю Євгена Пономаренка, його поховали поряд з дружиною, під однією могильною плитою, увінчаною райдугою. Так тепер вічно сплять на Байковому кладовищі дві зірки української сцени (див. додаток 10).
Поруч з великою актрисою виросло не одне покоління молодих митців, які з перших самостійних кроків на сцені відчували не тільки опіку майстра, але й саму атмосферу живої легенди театру, де її трішки побоювалися, але дуже поважали. Ужвій ніколи не запізнювалась на репетиції, в день спектаклю приходила за дві години до його початку, з старанністю готувалася до моменту виходу на сцену. Грим, костюм, найменша дрібниця не проходила повз її увагу. Все мало бути бездоганним. У всьому відчувалась творча дисципліна. Врешті наближався хвилюючий час і ось …
Знову злітає завіса.
Тиша чарівна навкруг…
Входить на сцену актриса,
То воїн, то матір, то друг…
Й ти не помітиш і гриму,
Відразу побачивши зримо
Правдиве на сцені життя [14].
Ці рядки з вірша, який присвятив Наталії Михайлівні поет-колгоспник, побачивши виставу «Калиновий гай».
У житті Н.Ужвій, щедрому на знайомства з талановитими людьми, які сприяли й допомагали їй у творчій самореалізації, здавалося б, не було нічого неможливо, адже все, що їй хотілося сказати зі сцени чи з кіноекрана, вона сказала. Сказала вагомо, пристрасно, пам’ятно — про те свідчить всенародна любов і шана. Але була в актриси одна заповітна мрія, яку вона трепетно виношувала в серці довго-довго і яку не судилося втілити в життя з цілого ряду причин. Наталія Михайлівна зіграла стільки жіночих характерів, що важко уявити навіть, кого ж вона не відтворила на сцені. Проте акторка завжди мріяла про роль Шевченкової Катерини, і життя, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увічнив скульптор М. Манізер у пам’ятникові Тарасу Шевченку в Харкові, який став одним з найцікавіших у творчому вирішенні.
Творчу працю Наталії Михайлівни Ужвій відзначено рядом високих державних нагород. Однією зі сценічних вершин актриси вважається роль Ганни в спектаклі «Украдене щастя» за п’єсою Франка (постановка Гната Юри).
У кіно — з 1926 року (перша роль — Галя Домбровська у фільмі «ПКП»). Також знялась у фільмах: Тарас Шевченко ("Тарасове життя", "Маленький Тарас") (1926); Тарас Трясило (1927); Моє ("Федоська") (1934); Прометей (1935); Я люблю (1936); Назар Стодоля (1937); Митька Лелюк (1938); Виборгська сторона (1938), де вона стала справжнім відкриттям для цінителей кіно усього Радянського Союзу; Кармелюк (1939); Майська ніч (1940); Райдуга (1943); Партизани в степах України (1943); Тарас Шевченко (1951); Украдене щастя (1952); Калинова роща (1953); Земля (1954); Пломінь гніву (1956); Триста літ тому назад (1956); Без вісти зниклий (1956); Українська рапсодія (1961); Співай пісню, поет... (1971). З 1954-го по 1973-й Ужвій очолювала Українське відділення Театрального товариства.
Про Наталію Ужвій як різнобічно обдаровану постать, щиру людину свідчать кінодокументи, що зберігаються в Державному архіві кіно-, теле- і радіоматеріалів ім. Пшеничного (а їх понад двох сотень), звукозаписи (їх близько сотні), розповіді племінниці актриси – Наталії Пономаренко – завідуючої літературною частиною Театру української драми ім. Івана Франка. Саме вона ретельно зберігає архів і маловідомі фотографії акторської родини народних артистів СРСР Наталії Ужвій та Євгена Пономаренка.
«Театр – це складна, особлива субстанція, – розмірковує нинішній художній керівник франківців, народний артист України Богдан Ступка. У ній органічно співпрацюють представники різних поколінь і шкіл. Я прийшов до театру 1978 року й грав разом із Наталією Михайлівною в «Дяді Вані» Чехова. Часом вона брала мене за руку й казала жартома: «Ну, що ж я тут граю, фітюлечку якусь, я могла б ще грати вашу коханку». А коли «Украдене щастя» Сергій Данченко вже поставив із молодими акторами, і я грав Миколу, вона зробила мені найкращий за все життя комплімент: «Ви граєте то князя Мишкіна, то Ісуса Христа», і я падав перед нею на коліна й цілував її сукню. Такі слова багато чого варті… Вона щиро підтримувала не тільки мене, а й Оглоблина, Данченка, Івченка, які прийшли в той же час до колективу франківців. Актори її дуже поважали й цінували, а шанувальники – просто обожнювали. Недарма вона перетворилася на легенду українського театру»
[16].

Для нас, акторів «Березоля»
спектаклі Курбаса були
важкою, але доброю школою…

Н. М. Ужвій

РОЗДІЛ ІІ
Наталія Михайлівна Ужвій і харківський театр «Березіль»

У 1926 році в Харкові в приміщенні Драматичного театру починає роботу переведений з Києва театр «Березіль». Він був заснований у 1922 році режисером-новатором Лесем Курбасом. На той час Харків був столицею Радянської України, тож «Березіль» був визнаний першим театром республіки. До складу трупи увійшло чимало молодих, проте вже відомих акторів, серед яких – Д.Мілютенко, О.Хвиля, С.Федорцева .
Прослуживши один сезон в Одеській держдрамі і вдало зігравши багато ролей, прийняла запрошення «Березоля» і Наталія Михайлівна Ужвій. Як розповідала сама акторка в одному з інтерв’ю про початок творчості у театрі
«З Одеси я переїжджаю до Харкова, вступаю до театру «Березіль. І чи не варто згадати тут прислів’я, я потрапила «з вогню та в полум’я . Перша вистава, в якій грала в «Березолі», була «Золоте черево». Я й досі не можу зрозуміти, що означала ця вистава. Що хотів сказати театр глядачеві цією роботою? У мене було важке становище в театрі. З одного боку я бачила тут видатних майстрів сцени, я хотіла з ними працювати і зростати. Але як важко нам було в шкідливих лещатах Курбаса, який намагався гальмувати розвиток українського театрального мистецтва, нівечити актора, штовхати з шляху» [11].
У дебюті Н. Ужвій їй припало грати роль Фруманс в «Золотому череві» Кроммелінка. Ця роль не принесла акторці повного естетичного задоволення. Критики відзначали, що Курбас «необачно взяв в театр цю п’єсу для свого репертуару.» Але щодо оцінки сценічного образу Наталії Михайлівни рецензент Юрій Смолич писав: «Н. Ужвій – цікава актриса. Проте не оговталась вона ще в системі «Березоля»» [7.-С.63]. Адже Лесь Курбас був незвичайним режисером. Актори, що виходили з його школи відрізнялись від інших. Вони були «інші», але саме це заворожувало глядачів, «чіпляло за живе». Від підлеглих Курбас вимагав зображення фізичного й емоційного стану натури, миттєвого враження від неї, що виражалося в окремих штрихах – гримі, зачісці, виразу обличчя, погляді…Проте не всім було зрозуміле курбасівське бачення світу, багато харків’ян не розуміли його творчості. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В.Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.
Після піврічної роботи в театрі, ім’я Наталії Ужвій з’явилось на афіші спектаклю «Седі» («Злива») (див. додаток 11). Хоча в спектаклі було немало цікавих акторських робіт (Крушельницького, Балабана, Сердюка), увага глядача була прикута до своєрідного дуету – пастора Девідсона у зображенні Мар`яненка і спокусливої Седі у виконанні Н. Ужвій. Високу оцінку дебюту акторки дав історик Петро Рулін у своїй статті «Два вечори в «Березолі»», надрукованій в «Кінотижні» 25 березня 1927 року. Критик писав: «Прекрасна статурна постать, гнучка й виразиста, а насамперед багатий на різноманітні модуляції голос – все це, безперечно. Висуває цю акторку на одне з перших місць в «Березолі»…». Успіх Ужвій в ролі Седі відзначали й інші критики, наголошуючи на реалістичній грі артистки, на неоднозначному трактуванні образу, уникненні будь-якої вульгарності і навмисності. У рецензіях підкреслювалось, що театр збагатився обдарованими митцям, від яких можна чекати серйозних творчих рішень, яскравих сценічних витворів.
Мабуть, найбільш резонансною її роботою в театрі «Березіль» стала «Маклена Граса» у п’єсі Куліша (див. додаток 12). Неабиякі труднощі поставали перед актрисою, коли вона репетирувала роль Маклени (див. додаток 13).
Роль, яку одні схвалили, а інші — не сприйняли. «Сьогодні ми б назвали реалізм цього спектаклю Курбаса реалізмом фантастичним, таким, що перегукується з гоголівською поетикою... Найкращі сцени були акторськи вирішені у стилістиці того «трагічного гротеску» [13], про який писав Євген Вахтангов. Справжніми майстрами такого гротеску проявили себе Н.Ужвій, І.Гірняк, М.Крушельницький, Д.Мілютенко», — це точка зору доктора мистецтвознавства Неллі Корнієнко [12]. «Успіх спектаклю великою мірою залежав від виконавиці головної ролі Маклени. Але образ дівчинки-підлітка у Н.Ужвій не вийшов» [3.-С.94]— так писала Наталя Кузякіна.
Також відзначають роботу Наталії Ужвій в п’єсі М.Куліша «Мина Мазайло» (1929 рік), де, як пише критик О.Сердюк, «виконавиця ролі тьоті Моті заблищала таким багатством комедійних барв, такою реалістичною вірогідністю, що повз неї не можуть пройти літописці «Березоля»…»[7].
Дуже схвально була оцінена робота акторки в спектаклі «Король бавиться» (1927 рік), «Сальтобаділь і Магелон (Н. Ужвій) – довершені художні образи… - писав Юрій Смолич, - Ужвій з епізодичної ролі зробила яскравий майстерний малюнок »[12]. Це було сказано після річного перебування акторки в «Березолі».
Яскравим виявом творчого зростання Ужвій стала роль графині Джулії в спектаклі «Змова Фіаско в Генуї» Міллера (1928 рік). Тут вона показала багатющий арсенал своїх пластичних і інтонаційних можливостей. Артистка грала всім, чим наділила її природа – природною красою, ошатною постаттю, проникливими очима, рухами, жестами, мімікою…
Ужвій уважно стежила за тогочасними творчими дискусіями в галузі мистецтва і літератури. Згодом з хвилюванням Наталія Михайлівна згадувала принципові суперечки, які точилися під час багатоденного театрального диспуту в харківському клубі ім.. В. Блакитного в 1929 році. Молода артистка звіряла думки, що виголошувалися з трибуни, зі своїми власними уявленнями, з тим, як вона розуміла ідейні та художні завдання радянського театру, покликання його творців.
Згодом Лесь Курбас, щиро прагнучи до перебудови театру, приступив до постановки «Загибелі ескадри» О. Корнійчука. Але в жовтні 1933 року йому довелося піти з «Березоля». У 30-х роках почалося планомірне нищення української культури. Останньою постановкою Курбаса в «Березолі» стала вистава «Маклена Граса», яку визнали шкідливою, бо в ній йшлося про голод і розруху, а доба потребувала переможних гасел.
У 1932 році у газеті «Комсомолець України» з’явився лист «про хибну ідеологічну політику театру», який вирішив долю Леся Курбаса. Вимушені підписи 64 діячів культури (серед яких була й Ужвій), стверджували, що «Березіль» - рупор буржуазійної ідеології з націоналістичним напрямком. Курбас був заарештований, а у 1937 році – розстріляний. За це Наталія Ужвій ні перед ким не виправдовувалася.
Десять років тому в одній із популярних українських газет до 100-ліття з дня народження актриси було опубліковано фрагменти щоденників її чоловіка Євгена Пономаренка. Він спробував захистити актрису від «тавра», яким дехто намагався шельмувати її, починаючи з 90-х, — «зрадниця Курбаса. Ось уривки:
«…Минає час, змінюються ціни і цінності. Справжні, а не театральні «зрадники» вже панують у всіх сферах прекрасного і потворного... І вже ніби й не дивно, що «тавро» на тілі долі видатної актриси — той-таки намір політиканів від мистецтва розділити митців трагічної епохи на «білих» і «чорних». На «своїх» і «чужих»...»

«Справжня трагедія Курбаса (його портрети) — історія з розмаїттям страшних сюжетних ліній та їх жахливих відгалужень. І клінічне безумство — зводити наклеп на видатну актрису, яка в ті сталінські роки була «однією з...» Однією з тих, хто ходив під тим самим дамоклевим мечем... Хто не за покликом серця, а під дулом вимушено ставив автографи в колективних текстах...»

«Цькування Курбаса, як відомо, почалося задовго до того, як відбулися фатальні збори у «справі» театру «Березіль» у жовтні 1933-го (через день після рішення НКО УСРР), що й завершило заздалегідь написаний «сценарій» для режисера.»

«Ідеологічний шуліка Д.Грудина та інші ще до того почали терзати режисера в українській партійній пресі. З’являються і зрежисовані «залпи» у газеті «Комсомолець України» такого собі І.Горелика. Нині це страшно читати... Курбас, відчуваючи, що сокиру над ним уже піднято, 28 січня 1932 року в тому ж таки «Комсомольці...» намагається ніби виправдатися, відвернути удар. І його тексти нині теж читати боляче.»

«Режисер не те що «принижується», він намагається знайти формулювання, які б допомогли зберегти «Березіль»...» [10].

А ось фрагмент з харківської газети, стаття Курбаса «Слово забирає «Березоль» (28.01.1932)...
«Я визнав свої помилки як наслідок націоналістичного збочення, першим і найяскравішим проявом якого на практиці була моя постава п’єси Куліша «Народний Малахій»... як наслідок неправильної орієнтації у політиці партії, в мистецтві, наслідок своєї відірваності від пролетарської громадськості, наслідок того, що я ніколи до кінця не почував роботи «Березоля», як органічної частини всього широкого пролетарського культурного процесу…»; «Гадаю, що всього сказаного досить для цілковитого перекреслення сьогоднішньої актуальності моїх давніх помилок…»; «Зовсім, до ниточки, не згоден з оцінкою роботи «Березоля» за останні два роки, особливо щодо «Диктатури» і «Народження велета»…»

Але «каяття» не почули. І вже через місяць — нові постріли йому в груди — у тому ж таки партійному рупорі. І не з боку якогось там газетного «трубадура». Весь колектив театру примусили писати — обвинувачувати, викривати, каятися... Підписи в тексті (фактичному доносі) — всі як один — ставлять М.Крушельницький, А.Бучма, І.Гірняк, І.Мар’яненко, О.Сердюк, Д.Мілютенко, Н.Ужвій… З щоденника Євгена Пономаренка:
«…Всього 64 підписи. Трупа підтвердила великі «помилки» театру… І, отже, не тільки Ужвій, а вся трупа винна в тому, що сталося...»
Ще одна сторінка щоденника:
«У 1933-му — на тих фатальних зборах із приводу Курбаса — вона фактично повторила в стислій формі все те, що опубліковано у розлогій статті в 32-му році у двох номерах газети від 27—28 лютого «Комсомолець України» — органу Харківського комітету ЛКСМУ. Під цією статтею свої підписи поставили всі «березільці»! Не тільки вона! Підписали цю статтю видатні майстри...» [10].
Відомо, що одну з статей, в якій був звинувачений Лесь Курбас, буцімто написав Гнат Юра, який свого часу теж був учнем курбасівської школи. Насправді стаття була написана іншою людиною, а Юра лише поставив свій підпис. У нього не було іншого виходу. Потім, вже через багато років він говорив, що якби не поставив свій підпис «був би там, де Курбас», адже тодішнього режисера «Березоля» вважали ворогом народу, тож все це було сфальсифіковано.
Про працю в «Березолі» за часи керівництва Курбаса Ужвій писала:
«У тодішнього керівника я знаходила одне: «непогано, але не наше…провінція». Мука була митцеві в тодішньому театрі. Його примушували робити те, чого він не розуміє, що було йому чужим, вигаданим. І часто по безсонним ночам думаєш: навіщо все це? Ти стараєшся, працюєш, але глядачеві байдуже. Йому чужа курбасівська брехня на сцені. Чи не краще піти з театру? Але не нам чесним українським митцям довелось піти з театру…» [11].
Проте, незважаючи на все, Ужвій і Курбас, — особлива сторінка в історії театру. Наталія Михайлівна лише за десять років своєї роботи в театрі «Березіль» фактично стала першою актрисою. Хоча поруч із нею грала й дружина Курбаса — талановита Валентина Чистякова. Тільки ніколи Ужвій не могла б поскаржитися на упередженість Курбаса та на спроби «відтінити» її на догоду Чистяковій. Як це часто буває в театральному світі. Приклад Марії Бабанової, яка пішла від Мейєрхольда через творчі ревнощі його дружини, — не єдиний і не унікальний. Це театр.
Задумку Леся Курбаса щодо постановки «Загибелі ескадри» О.Корнійчука здійснив один з його учнів – режисер Борис Тягно. З ролі Оксани у цій п’єсі починається довга і нерозлучна дружба Ужвій з героїнями Олександра Корнійчука. Вона грала майже у всіх п’єсах драматурга, які йшли на сцені «Березоля». Корнійчук відіграв важливу роль у творчості колективу «Березоля», у 1933 році на Всесоюзному конкурсі п’єса «Загибель ескадри» була відзначена другою премією.
Але не завжди успіх був супутником Ужвій. Після удач в «Маклені Грасі», «Загибелі ескадри» і інших виставах , їй доводилося переживати творчі прикрощі, потрапляти в неприємні конфліктні ситуації. Наприклад, важко йшла підготовка ролі Ульки в п’єсі Микитенка «Бастилія божої матері» (1934 рік). Розуміння образу режисером Л. Дубовиком і автором були зовсім різні. Тому Микитенко, подивившись виставу 10 лютого 1934 року, відразу ж написав роздратованого листа Ужвій, у якому вимагав грати роль Ульки так, як сам її уявляв. Можна уявити, як переживала акторка, отримавши гнівне письмо ще й напередодні прем’єри. Треба було змінити малюнок ролі….Але потім автор подякував Ужвій за те, що вона прислухалась до його зауважень і порад.
З постановками Микитенка в театрі «Березіль» взагалі було не все гаразд. Ще постановка «Диктатури» (1930) викликала незадоволення з боку драматурга (режисер Лесь Курбас, художник В. Меллер). Вистава була суперечливо сприйнята громадськістю і критикою. Ужвій грала роль Оксани Небаби, проте постановка не принесла акторці творчих радощів. Але були і інші, схвальні думки про виставу, але все ж їй не судилося довго жити.
Після роботи над роллю Оксани, Ужвій отримала роль Ліди з п’єси «Платон Кречет», що обійшла багато сцен Радянського союзу. Вистава користувалась повсюдним успіхом завдяки свіжому, психологічно заглибленому драматургічному письму, майстерній грі акторів Бучми (Платон), Крушельницького (Бублик), Мар`яненка (Берест) і, звісно, Наталії Ужвій (Ліда). Наталія Михайлівна була одною з перших українських актрис, якій судилося грати образи ранньої російської радянської драматургії.
Останні дві вистави (то вже були роботи театру ім. Т.Г. Шевченка, колишнього «Березоля»), не принесли успіху ні театру, ні виконавцям. «Глибока провінція » була поставлена Крушельницьким як веселе музичне видовище, проте назва спектаклю зникла з афіш театру, хоч окремі ролі, в тому числі роль Серафіми Вікторівни, були зіграні Ужвій невимушено, без особливого комедійного натиску і жанрового забарвлення.
Нелегко було показати образ Лізи з «Портрета» О. Афіногенова з її непростою біографією. Наталія Ужвій старанно шукала неповторні індивідуальні риси, характерні барви, деталі.
Останньою роботою Ужвій у Харківському театрі була Маруся з драми Кропивницького «Дай серцю волю – заведе в неволю». Роль була майстерно виліплена виконавицею. Вона свідомо грала так, що б всіляко піднести образи людей з народу, показати такими, якими були їх життєві прототипи тобто щирими, чесними і розумними.
Так закінчувалося десятилітнє перебування Ужвій в колективі «Березоля». Для акторки робота у театрі стала своєрідною творчої школою.
Загалом у Харківському театрі акторка зіграла 22 ролі у 22 виставах, ось її спектаклі (всі до одного, відповідно до архіву чоловіка): «Седі», «Золоте черево», «Король бавиться», «Пролог», «Змова Фієско в Генуї», «Гайдамаки», «Мина Мазайло», «Диктатура», «Чотири Чемберлени», «Кадри», «Невідомі солдати», «Коли народ визволяється», «Народження велетня», «Заповіт пана Ралка», «Плацдарм», «Містечко Леденю», «Тетнулд», «Маклена Граса», «Загибель ескадри», «Бастилія Божої Матері», «Криголам», «Платон Кречет», «Портрет», «Глибока провінція», «Дай серцю волю, заведе в неволю». Але відповідно до архіву, що зберігається в Харківському театрі першою була роль у виставі «Золоте черево» (див. додаток 15).
Харків загартував артистку, збагатив її досвід різноманітним репертуаром (і драматичними, і ліричними, і характерними ролями), розвинув природжену обдарованість, сценічну культуру, поглибив духовні й мистецькі обрії, відшліфував естетичний смак. Наталія Ужвій стала майстром сцени у повному розумінні цього слова. Серед її героїнь — королеви і партизанки, лікарі і колгоспниці, кріпачки і вчені, народні майстри і актриси, пенсіонерки і юнки, борці й полонянки. Різні натури, різні почуття й пристрасті — щасливі й нещасні, духовні й аморальні, добрі і злі, величні й підступні, симпатичні й антипатичні. Здається, ціла плеяда образів і характерів, одухотворених талантом актриси, дозволяє спокійно спочивати на лаврах, але оскільки серед того огрому не знайшлося місця для тієї найомріянішої, велика актриса почувала себе в чомусь обділеною. Роль Шевченкової Катерини, як згадувала велика майстриня, навіть увижалася їй. І життя, яке після всього зробленого нею не могло не бути прихильним, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увінчив скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса. «…горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Н.Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам’ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина».
Пам’ятник Тарасові Шевченку в Харкові є одним з найцікавіших у творчому вирішенні, і, безсумнівно, добру частку цього успіху по праву слід віддати і видатній актрисі (див. додаток 14).

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки дослідження, можна зробити такі висновки.
Робота Наталії Михайлівни Ужвій у Харкові - це вагомий внесок у розвиток українського драматичного театрального мистецтва , запровадження традицій не тільки авангардного, але й національного театру, що є актуальним і для сьогодення.
У будь-якому образі актриси насамперед привертало увагу її іконописне обличчя з великими блакитними очима у поєднанні зі стрункою постаттю й природною пластикою. Ці складові стали запорукою її надпопулярності. Проте висока поезія живе за своїми законами, у яких органічно поєднуються лірика і трагедія, романтизм і драма. Неодмінними залишаються лише людяність і талант. Життя Наталії Ужвій було складне й тернисте, сповнене радощів і тривог, шалених успіхів та власних трагедій. Божа милість, супроводжувала її з дитинства, проте примхи долі не давали бути щасливою. Лихі та жорстокі 30-і роки минулого століття торкнулися й родини Наталії Ужвій. Актрису переслідували горе й страждання. Спочатку чорні хмари затьмарили небо над театром «Березіль». Лист «про хибну ідеологічну політику театру» були змушені підписати 64 актори, зокрема, і вона. А згодом – арешт і смерть Леся Курбаса, втрата рідних братів, а потім і рідного сина. Споконвічне питання «бути чи не бути?» неодноразово поставало перед нею. Хвилювало, не давало душевного спокою, сну. Проте життєдайна іскра, яку Наталя Ужвій одержала від природи, завжди допомагала знайти правильну відповідь на будь-які питання життя і творчості. Тяжкі випробування, що випали на долю цієї видатної актриси, не зламали її. І хоча вже пройшло більше 110 років з дня народження Наталії Михайлівни, ще й досі в театрі згадують її душевну красу, променистий погляд блакитних очей, щиру людяність і надзвичайну доброзичливість. Про «зоряну хворобу» тоді ще ніхто й не здогадувався, перш за все Ужвій залишалася людиною. А вже потім – великою акторкою.
Опрацювавши газетні статті харківської театральної критики, проаналізувавши біографію акторки, я з’ясувала, що Наталія Михайлівна зробила значний внесок у творче життя українського театру. Вистави, в яких грала акторка, актуальні і сьогодні. Важко знайти актора, який би грав з такою самовіддачею. Її пам’ятають і шанують, на її честь називають вулиці.
Проконсультувавшись з О.Сєдуновою, завідуючою літературною частиною театру ім. Т.Г. Шевченка (колишній «Березіль»), я прийшла до висновку, що робота Наталії Ужвій на харківській сцені була важливим етапом у зростанні її акторської майстерності.
В результаті дослідження, з’ясувала, як доля і творчість Н.Ужвій переплелися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова, зокрема Лесем Курбасом.
Також викликає зацікавлення факт: скульптор М.Г. Манізер у 30-х роках, коли працював над створенням пам’ятника Тарасові Шевченку, до роботи залучив акторів театру «Березіль», Наталія Ужвій брала участь у роботі над образом Катерини.
Я пишаюсь тим, що в нашому місті жила і творила «поетеса українського театру», і вважаю, що кожен харків’янин повинен знати історію свого міста. На жаль, досі не створено музей Наталії Ужвій.
Дана робота може бути використана учнями загальних середніх навчальних закладів освіти, мистецьких шкіл, студентами мистецьких закладів при вивченні відповідних розділів історії вітчизняного театру, а також всіма, хто прагне більше знати про свою Батьківщину, цікавиться творчістю сузір’я самобутніх індивідуальностей українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. 100 знаменитых харьковчан: (Сб. сценариев видеоканала «Первая столица») И.Ю. Можейко, К.Э Геворкян, В.К. Нестерук и др..).-Х.: Фактор, 2004.-368 с.
2. Гозенпуд А. «Наталья Михайловна Ужвий».- гос из-во Искусство
3. Голиш Г.М. Золотонівський аматорський театр і Наталія Ужвій/ Г.М. Голиш// Вісн. Черкас. ун-ту.-Черкаси, 1999.-вип.12.-с.94-98.
4. Гоян Я.»Щоб вічною зоря була!»: (Про творчість Н. Ужвій)/ Я Гоян // Вітчизна.-1973.№9.-с. 168-175
5. Киселёв И.М. «Поэтесса украинской сцены» / И.М. Киселёв. Жизнь и творчество народной артистки СССР Н.М. Ужвий .-Киев, «Мистецтво», 1978, с. 30-58
6. Кусенко О. Поетеса українського театру.(Про актрису Н.М.Ужвій)/ О. Кусенко //Вітчизна.-1973.-№9.-с. 168-175
7. Парамонов А.Ф. Материалы к истории Харьковского театра, 1780-1930 (Текст)/ А.Ф. Парамонов, В.П. Титар.-Х.: Харьк. част. музей гор. Усадьбы, 2007.-279 с.
8. Щедрий талант: до 100-річчя народження Н.М.Ужвій (1898-1986)//Календар знаменних дат.-2008.-№3.-С.101-117

Газети та журнали
9. «Вечірній Харків», 8.09.1988, стаття «Вспоминая женщину легенду»
10. «Дзеркало тижня», 6.09.2008
11. «Культура і життя». - 1983. -№9
12. «Культура і життя». - 1988. - №9
13. «Событие», 1998, стаття «До 100-річчя народження Н.М.Ужвій»
14. «Труд», Москва, 28.05.1989
15. «Кінотиждень» 25.03.1927, стаття «Два вечори в «Березолі»
16. «Україна». – 2008. №8

Шевченко Марини Ігорівни
Харківська загальноосвітня
школа І-ІІІ ступенів №
Харківської міської ради
Харківської області
Харківське територіальне відділення
Малої академії наук України
Науковий керівник:Іваненко І. І.

Знову злітає завіса.
Тиша чарівна навкруг…
Входить на сцену актриса,
То воїн, то матір, то друг…
Й ти не помітиш і гриму,
Відразу побачивши зримо
Правдиве на сцені життя .
Ці рядки привчено Наталії Михайлівні Ужвій, видатній українській актрисі. Тема роботи: “Наталія Михайлівна Ужвій: життя і творчість”
Мета дослідження:
 встановити, як життя і творчість Н.М.Ужвій пов’язані з нашим містом;
 з'ясувати, як творчість відомої артистки вплинула на розвиток театрального мистецтва Харкова.
Задачі дослідження:
 знайти факти, які пов’язують життя і творчість Н.Ужвій з Харковом;
 встановити точні дати виступів та вистави за участю цієї артистки, які бачили харківські глядачі;
 опрацювати газетні статті тогочасної театральної критики про виступи на сцені Н.Ужвій, співставити думки критиків, зробити висновки;
 з’ясувати, як харківська публіка ставилась до виступів на сцені Н.Ужвій, як вплинули вони на театральне мистецтво Харкова;
 встановити період, у який Ужвій перебувала в складі харківської трупи театру «Березіль»;
 висвітлити, як доля і творчість Ужвій переплелися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова.
Структура роботи
 Розділ І
З літопису життя і творчості Наталії Михайлівни Ужвій
Досліджено маловідомі факти з життя геніальної артистки.

 Розділ ІІ
Наталія Михайлівна Ужвій і харківський театр «Березіль»
Ця частина роботи знайомить з тим, як доля Н.М.Ужвій переплелася з життям і творчою працею відомих діячів «Березоля», а також висвітлює вплив актриси на розвиток театрального мистецтва Харкова.
Викликає зацікавлення факт: скульптор М.Г. Манізер у 30-х роках, коли працював над створенням пам’ятника Тарасові Шевченку, до роботи залучив акторів театру «Березіль», Наталія Ужвій брала участь у роботі над образом Катерини.
Для досягнення мети була проведена така робота:
- ознайомлення з літературою по темі у бібліотеці ім. К.С.Станіславського (читальний зал та краєзнавчий відділ);
- робота в бібліотеці ім.. В.Г.Короленка (дослідження матеріалів газет та журнальних статей);
- консультація в театрі ім. Т.Г.Шевченка у завідуючої літературною частиною О.Сєдунової стосовно з’ясування, як доля і творчість Н.Ужвій переплелися з життям і творчою працею відомих діячів театрального Харкова, зокрема Лесем Курбасом.
Висновки
 Робота Наталії Михайлівни Ужвій у Харкові - це вагомий внесок у розвиток українського драматичного театрального мистецтва , запровадження традицій не тільки авангардного, але й національного театру, що є актуальним і для сьогодення.
 Вистави, в яких грала акторка, актуальні і сьогодні.
 Протягом останніх 20 років мало що з’явилося нового у вивченні життя і творчості Н.М.Ужвій. Час для написання наукової біографії Ужвій ще не настав. Аби така біографія могла вийти, необхідно провести величезну роботу. Корисно було б видати збірник найкращих театрально-критичних статей про неї, науково прокоментувати епістолярну спадщину актриси.
Проблема вивчення творчості Ужвій Н.М. на місцевому матеріалі передбачає необхідність її подальшої наукової розробки.
Результати роботи можуть бути використані учнями загальних середніх навчальних закладів освіти, мистецьких шкіл, студентами мистецьких закладів при вивченні відповідних розділів історії вітчизняного театру.

НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА «ЕНЕЇДИ»
ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО
Виконав Заварза Іван Олександрович
учень 11- А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № Харківської міської ради
Харківської області
Керівник роботи Павлусенко Яна Іванівна учитель української мови та літератури Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № Харківської міської ради Харківської області

м. Харків - 2011 р.

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом в Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою й пройшли дитячі та шкільні роки Котляревського в обстановці, дуже близькій до сільської. З будиночка Котляревських відкривався чарівний краєвид: тиха, спокійна річка Ворскла, оспівана в багатьох піснях, стародавній монастир, собор, потопаючі у вишневих садках невеликі будиночки (див. додаток 1,2). Полтава в ті часи була спочатку "полковим" містом, а потім (з 1796 р.) стала повітовим центром Малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію і Полтава стає її центром, місто починає зростати і впорядковуватися.
Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Відомо лише, що в 1780 -1789 роках він перебуває у Полтавській духовній семінарії, де учителями були колишні вихованці Київської академії і Харківського колегіуму, які в навчанні й вихованні дотримувалися ще старих схоластичних традицій. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови. Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі з кращими творами римської літератури, зокрема з "Енеїдою" Вергілія.(див. додатки )
Але в семінарії під впливом віянь нового життя поруч з старими, мертвими мовами запроваджується вивчення російської, французької та німецької мов. Семінаристи вивчають також твори російських поетів XVIII ст. - Ломоносова, Сумарокова, що, звичайно, не могло не збудити в них інтересу й до сучасної російської літератури. Все це мало вплив на початок літературної діяльності Котляревського, на його захоплення віршуванням. Як свідчить перший біограф письменника С.П. Стеблін-Камінський, Котляревський ще в юному віці "мав пристрасть до віршування і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, що товариші його по семінарії прозвали "рифмачем".
1789 р. Котляревський вибуває з семінарії, не закінчивши її повного курсу. Хоч точних пояснень причин залишення ним семінарії немає, але, напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала кар'єра церковнослужителя.
Спочатку він служить чиновником у різних полтавських канцеляріях, далі був домашнім учителем у поміщицьких родинах в різних місцевостях Полтавщини. У ці роки уважно приглядається до життя українського народу, вивчає його побут, звичаї, фольклор, мову. На цей час - середина 90-х років XVIII ст. - і припадає початок роботи Котляревського над поемою "Енеїда".
Дванадцять років (1796 - І808) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, приймав участь у задунайському поході російської армії 1806 - 1807 рр. під час російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька разів нагороджено, надано офіцерський чин капітана. Але і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить його "Пісня на новий 1805 рік князю Куракіну", написана в 1804 році.
Слід зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко відомий як письменник, як автор поеми "Енеїда", перші три частини якої з'явились двома виданнями (1798 і 1808 рр.) навіть без його відома і згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця - конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді в Петербурзі (про це свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 р., підготовленого вже ним самим, і згадки про "якусь особу мацапуру" в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні "Енеїди" заслуговує лише схвалення і є фактом позитивним в історії літератури. Крім того, поема була поширена і в рукописних списках.
Вийшовши у відставку і не влаштувавшись на службі в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810 р. посаду наглядача в "Будинку для виховання бідних дворян". Це був своєрідний навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не тільки дворян, але й вихідців з інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували схоластичні, богословські предмети, то в цьому "Будинку" головна увага приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям, гімнастиці. Котляревський з любов'ю ставився до вихованців, дбав про їх щоденний побут і навчання.
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк, з чим він справився швидко й успішно. Проте йому не довелося брати безпосередньої участі в боях.(див. додаток 4)
Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський з запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь в улаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816 р. його було призначено директором Полтавського театру, і, коли незабаром в Полтаві виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак Щепкін, Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного мистецтва. Він здружується з Щепкіним, сприяє викупові його з кріпацтва, пише спеціально для нього п’єси "Наталка Полтавка" І "Москаль-чарівник", які й були з успіхом поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818-1821) приносить відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього далеко поширюється добра слава. Взагалі, Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, тримав тісні зв'язки з цілим рядом письменників, журналістів, науковців.( див додаток 5 )
Ніхто в Полтаві краще за нього не знав пам'яток старовини, ніхто краще не розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам - Б.Бантиш-Каменському, авторові кількатомовної "Истории Малой России", І.Срезнєвському, В.Пассекові.
Зокрема слід відзначити близькість українського поета до декабриста М.М.Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. Один із організаторів товариства "Союз благоденства", палкий прихильник республіканського ладу, М.М.Новиков увів Котляревського в засновану ним масонську ложу "Любов до істини", очевидно, підготовляючи його до вступу в товариство. Поруч з Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Бестужевим-Рюміним М.М.Новиков був одним із видатних діячів декабристського руху, і його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, напевно, теж не минула б найсуворіша кара царя. ( див. додаток 6 )
Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед Котляревським мету й завдання декабристів, як поставився письменник до їх програми, але і характер громадської діяльності і творчість Котляревського свідчать про те, що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими. Знаменним є й те, що українського письменника у 1821 р. було обрано почесним членом "Вільного товариства любителів російської словесності", в якому на той час керівну роль відігравали поети-декабристи і літератори, ідейно близькі до них - Ф.Глинка, К.Рилєєв, М.Бестужев, О.Бестужев, М.Гнєдич, А.Корнілович.
Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчості Котляревського (це виявилося у щирій симпатії до простих людей, в засудженні жорстокості кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення суспільства. У своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на позиціях поміркованого просвітительства, надіючись на мирне розв'язання соціальних суперечностей. В ці роки Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У 1827 р. йому довелося зайняти ще й посаду попечителя "богоугодных заведений" (так називалися тоді лікувальні заклади і богадільні). І на цій службі він виявив себе простою, щирою, гуманною людиною. Як показують свідчення сучасників, будинок Котляревського намагалися відвідати всі проїжджаючі через Полтаву. Письменник теж любив бувати в сім'ях жителів Полтави, завжди тепло й щиро розмовляв з людьми. Жив Котляревський скромно і просто. "Під скромною простотою українця, - пише його біограф С.П.Стеблін-Камінський, - Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням... подавав тим, що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав, покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любив бувати в товаристві, був люблений і шанований у вищому колі і в середньому; був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати розумно й весело, часто вживав алегорично, завжди до речі і з вигадливістю, приказок і різних місць з книг... Мова його відтінювалась малоросійським наріччям, але була жвава, оригінальна усмішка раз у раз вигравала на устах".[4.- С.42]
Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси вдачі Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору й сатири. Гуманний і доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим і нещадним у висвітленні негативних життєвих явищ і осіб. Письменник виявляв виключне знання народного гумору й сатири, глибоку обізнаність з українською етнографією і фольклором. Він знав безліч приказок і прислів'їв, афоризмів і пісень, якими завжди пересипав свою мову; любив розповідати анекдоти, часто вигадуючи їх сам.(див. додаток 7)
У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і виходить у підставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім'ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим все своє майно. Помер Котляревський 29жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник першому класикові нової української літератури.
М.Коцюбинський у своїй промові на цьому святі образно визначив роль І.П.Котляревського в розвитку української культури, підкресливши, що "забуте й закинуте під сільську стріху слово, немов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало на весь світ" з його творів.
Ці слова М.Коцюбинського ніби розшифровували рядки Т.Г.Шевченка з його поезії "На вічну пам'ять Котляревському", що вибиті бронзою красувалися на постаменті пам'ятника, встановленого на могилі письменника:
Будеш, батько, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Розділ ІІ
Образи «Енеїди»

Котляревський захоплювався й любувався троянцями на чолі з Енеєм, змальовуючи їх у теплих тонах:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак
Таким постає перед нами «кошовий Еней, троянець» з перших рядків твору(див.додаток 8 ).Еней «ласкавий, гарний», жвавий та веселий «І гострий, як на бритві сталь». Він — відважний, хоробрий ватажок, умілий організатор і керівник, здатний і на бійку, й на розваги, і на «дипломатичні» стосунки з Латином, Ацестом, Евандром та іншими царями. Еней завзято «садить... гайдука», тобто майстерно танцює, любить випити й погуляти.
Портретний образ Енея зустрічається на сторінках поеми багато разів, але не скрізь автор змальовує Енея світлими фарбами. Пригадаймо хоч би сцену поминок Енеєвого батька Анхіза, де Еней показаний у досить-таки непри¬вабливому вигляді:
Енея заболіли ноги,
Не чув ні рук, ні голови;
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило,
Було на світі все немило,
Мисліте по землі писав.
З нудьги охляв і ізнемігся,
В одежі ліг і не розлігся.
Під лавкою до світу спав

Такого зображення від Котляревського вимагав бурлескний стиль. Тому-то і в цьому випадку ми, як і автор, симпатизуємо Енеєві та його ватазі. В образах Енея і троянців І. П. Котляревський змалював українських козаків-запорожців з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями, войовничим настроєм. 1 хоч їх Лиття і побут подані крізь призму гумористично-сатирич¬ного видіння в жартівливому — бурлескно-травестійному — тоні, читач захоплюється ними, їх вчинками й силою, їх відвагою й хоробрістю, їх дотепністю й товариською щирістю. Так і проситься аналогія: та це ж оті рєпінські козаки-запорожці, що пишуть листа турецькому султану! Овіяні вітрами далеких морських мандрів, засмаглі на сонці, міцні, як дуби, сильні і ставні, вони люблять добре поїсти, попити, погуляти й розважитись. Але ж і вміють вони — що саме головне — міцно стиснути в руках зброю, постояти за свою честь і мужньо захищати вітчизну, а коли потрібно, то й віддати за неї життя.
При уважному студіюванні тексту поеми бачимо, що травестійно-бурлескний тон пронизує «Енеїду» Котляревського від початку до кінця.
У шостій частині поеми про Енея сказано, що він «пройдисвіт» і «привідця був у всіх содомах», а в бою, то:
Еней тут добре колобродив
І всіх на чудо потрошив;
Робив він із людей уродів
1 щиро всіх на смерть душив
Отже, ми бачимо, що і в останніх частинах поеми, де йдеться про боротьбу Енея з ворогами, він так само яскраво змальований у гумористично-комічному тоні, як і в перших рядках твору.(Додаток 9 )
Навіть сцена поєдинку Енея з Турном, подана в кінці поеми, не позбавлена чітких бурлескно-травестійних рис:
Як тільки виступили к бою
Завзята пара ватажків, То, зглянувшись між собою.
Зубами всякий заскрипів.

Немає розходження в характеристиці образу Енея-патріота, даній на початку і в кінці поеми.
І коли ми читаємо, наприклад, як Еней мстить Турнові, вхопивши його за чуприну, вбиває свого кривдника і відправляє в пекло «К пану Плутону на поклоне, то це є логічним завершенням вчинків Енея-патріота, якому завжди притаманні почуття громадського обов'язку та справедливості.
„Енеїда" — високопатріотична епопея України.
Образи Енея і троянців постають зі сторінок поеми в усій їх величі і привабливості. Герої скріплені міцною товариською дружбою, дружбою святою, про яку пізніше гоголівський Тарас Бульба скаже, що вище неї нічого більше немає на світі. Вони люблять бенкетувати, ласі до смачних страв і напоїв, до розваг, але ж свято бережуть лицарську честь воїнів, виявляють глибокі почуття любові до батьківщини, зневажають навіть смерть в ім'я цього. Розкриваючи образи троянців, слід виділити з них двох паїріотів-героїв — Низа і Евріала. Героїчний вчинок їх — вилазка в стан ворога — свідчення глибокого усвідомлення ними свого патріотичного обов'язку, вірності присязі, відданості своїй батьківщині. Хто вони, ці юні герої-воїни?
В образах Евріала та Низа автор змалював доблесних синів українського народу, мужніх патріотів, вірних козацькій присязі і бойовій дружбі. Життя своє вони віддали заради свободи рідної землі, заради перемоги над ворогом, і автор, а з ним і читач, високо цінує їх героїчний подвиг:
Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги
На вічність пам'яті своєй.
Ось які ці троянці-запорожці! Отакі вони всі, відважні і сміливі, хоробрі й безстрашні, палкі патріоти і доблесні воїни!
Не менш соковите та майстерно змальовано в поемі небожителів, які мешкають на високому Олімпі і звідти оглядають земний світ. Це, передусім, Венера і Юнона, всевладний і наймогутнішим з-поміж богів 3евс, бог моря Нептун, бог вітрів Еол,бог вогню і ковальської справи Вулкан та інші. Добродушний гумор у зображенні богів часто переходить у сатиру — висміювання таких рис характеру, як; грубість, заздрощі, самодурство, сварливість; таких негативних явищ, як хабарництво, інтриги, знущання з людей.
Життя богів проходить у постійних бенкетуваннях, пиятиках, сварках, інтригах. Ворогування між Венерою і Юноною позначається на долі Енея: перша весь час допомагає йому, друга — перешкоджає, намагається заподіяти йому смерть, бо
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам...
В образах богів виведено чиновне панство, вельмож-феодалів XVIII ст., показано їх взаємини, побут і звичаї, ставлення до простих людей. Численні сцени, майстерно змальовані письменником, переконують читача, що боги — то продажні чиновники, хабарники, крутії. За хабар вони готові на все. Так, уже в першій частині поеми розповідається, як Юнона, дізнавшись про подорож Енея, просить бога вітрів Еола зробити на морі бурю і потопити троянське військо разом з Енеєм. За цю послугу Юнона обіцяє йому хабара — «дівку чорнобриву». І Еол згодився.
Але Еней теж знає звички богів — брати хабарі, він обіцяє: «Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих». І це допомогло, бо Нептун, бог моря, «іздавна був дряпічка», бо «півкопи — для нього кусок». Точнісінько, як той дрібний хабарник, хапуга-чиновний з Лубенського чи Пирятинського «учреждєнія».Всі ці образи богів відтворюють великосвітське чиновне панство на Україні часів другої половини XVIII — початку XIX ст. Українських поміщиків-феодалів письменник вивів і в образах земних героїв — царів Латина, Ацеста, Турна, Дідони та ін.
Їхнє життя теж проходить в нескінченних бенкетах, розвагах, сварках та інтригах. Енея гостинно прийняла Дідона, влаштувавши йому гучний бенкет з пиятикою:
Тут їли різнії потрави,
І все з полив'яних мисок...
І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку .

Це — в першій частині поеми. Друга ж частина твору теж містить не менш колоритний опис бенкету, що його організував сіцілійський цар Ацест на честь Енея. Спочатку «Ацест Енею, як би брату, велику ласку показав, і, зараз запросивши в хату, горілкою почастував». Згодом — поминки по Анхізові — батькові Енея. Тут-то вино і горілка просто ллються рікою; жваво
проходять ігри, розваги, народні гуляння. Бучний бенкет бачимо і ще далі, у
четвертій частині поеми, коли троянців частує цар Латин.
Що в образах царів зображено українське вельможне панство, а не людей
античного світу, як це було у Вергілія, учні легко переконаються, коли їм
навести низку таких прикладів.
Цариця Дідона, яка живе в Карфагені, на березі Середземного моря в Африці,
здивовано запитує троянців:
«Відкіль такі се гольтіпаки?
Чи рибу з Дону везете? Чи, може, виходці-бурлаки? куди, прочани, ви йдете?..» .
Відомо, що колись, у давні часи, чумаки возили з Дону сіль і рибу. Отож, події розгортаються на Україні, а не в Африці. А прочани?
Та це ж богомольці з України, які ходили на прощу — молитися богу в Київ, у Лавру. Та й слова вихідці-бурлаки — це з української народної мови. Отже, все — українське. То як же це Дідона, карфагенська цариця, в троянцях впізнала українських бурлаків? Може й сама вона — більше українка, аніж карфагенянка? Придивимось пильніше. Ось дізнаємося, що:
Сестру Дідона мала Ганну,
Навсправжки дівку хоч куди,
Проворну, чепурну і гарну;
Приходила і ся сюди
В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фаналевій.,
В стьожках, в намисті і в ковтках;
Тут танцювала викрутасом,
І перед Енеєм вихилясом
Під дудку била третяка (див. додаток )

Розділ ІІІ
Багата мова «Енеїди»
“Енеїда” Івана Котляревського – виняткове художнє явище. Хоч на великій травестії відбився, та й не міг не відбитися, поступ суспільно-літературної думки та поглядів самого автора вподовж трьох десятиліть праці над нею, “Енеїда” становить собою напрочуд викінчену, струнку цілість, гармонійну єдність змісту та форми. Травестія не може зовсім відірватися від сюжетної канви першотвору, одначе і в рамках даного жанру блискуче виявилися оригінальність, гнучкість і багатство композиційних засобів Івана Котляревського. По старій канві він сміливо вимальовує нові узори, по-своєму компонує матеріал, коли це зумовлено художньою доцільністю, самим духом відтворюваного життя, світоглядом українського народу тієї доби. Зрозуміти предмет ,явище, подію, ім’я , назване в поемі, - тільки половина справи. Друга, не менш важлива , - з’ясувати , в якому контексті твору, а разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає зміст поеми. У ній не те що строфи, - рядка, жодного слова немає вжитого просто так, для зв’язку між епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово - там, де йому належить бути. Зокрема, рясніє «Енеїда» прислів'ями та приказками — цими малими фольклорними жанрами, де в стислій образній формі сконденсовано і узагальнено багатовіковий життєвий досвід народу, його розум, погляди І настрої. Поема містить чимало прислів'їв і приказок, які досить влучно і виразно характеризують суспільні явища, розкривають стан героїв, їх переживання, допомагають яскравіше відтворити обстановку тощо. Прислів'я і приказки Іван Петрович Котляревський використовує по-різному. То він переносить їх у плетиво своєї оповіді повністю, як побутують в народі, органічно вмонтовуючи в речення; то трансформує, змінює або «вкорочує» їх; то бере з них лише «ударні» слова, які виражають основну суть, смисл всього виразу. Ось приклади народних прислів'їв і приказок, які майже без зміни використані в тексті поеми: «Хто чим багат, то тим і рад»; «Великії у страха очі»; «Пропали! Як Сірко в базарі»; «Надувсь, мов на огні лопух». А ось приклади використання народних прислів'їв («Біда не по лісу ходить, а по людях»; «Одна біда тягне за собою десять»; «З огню та в полум'я») з деякою трансформацією:
Біда не по дерев'ях ходить,
І хто ж її не скуштовав?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас — судьби устав !.
«Я ставлю річ твою в дурницю;
Ти в руку не піймав синицю,
Не тебе, далебіг, боюсь...»
..Авлет
Недавно на другій женився,
Та, бач, в рахунку помилився,
Із жару в полум'я попав .
Відоме народне прислів'я «Зла іскра і поле спалить, і сама щезне» Котляревський використав для змалювання героїчного вчинку Низа:
Як іскра, порох запаливши,
Сама з ним вкупі пропада,
Так Низ, Волсентія убивши,
І сам лишився живота .
В народі є така приказка: «П'ятами накивав, аж залопотіло». В «Енеїді» вона використана з невеличкою зміною: Еней, зібравши свою ватагу, «п'ятами з Трої накивав».
Досить влучно, доречно і дотепно використано загальновідому приказку «катюзі по заслузі» в одній із сцен опису пекла. Це місце вражає читача своєю колоритністю, викривально-сатиричною загостреністю. Ось ще кілька прикладів: «коли чого в руках не маєш, то не хвалися, що твоє»; «Не розглядівши, кажуть, броду, не лізь прожогом перший в воду»; «Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча»; «Та вже що буде, те і буде, а буде те, що бог нам дасть»; «живе хто в світі необачно, тому нігде не буде смачно».

Відоме народне прислів'я «їсть, аж поза вухами лящить» автор, переробивши його трохи, використав, щоб показати, які голодні були троянці та з яким апетитом накинулися вони на їжу:
Все військо добре убирало, Аж поза вхами лящало,
Один перед другим хватав .
А ось як стилістично трансформовано народне прислів'я «Міх налякав так, що й торби боїться»:
З людьми на світі так буває:
Коли кого міх налякає, То послі торба спать не дасть.
Поема Котляревського рясніє й пісенними образами, безпосередньо перенесеними сюди з багатого українського фольклору або ж створеними самим автором за народним взірцем. Так, цілком у дусі народних пісень і дум, де широко використано паралелізм, подано ось цю картину походу війська:
Не хмара сонце заступила.
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вірила,
Не буйний вітер се шумить: Се військо йде всіма шляхами, Се ратне брязкотить збруями...
Трапляються в поемі і чисто казкові звороти, зачини, як наприклад: «Пером не можна написати, не можна і в казках сказати, яких було багацько див». У багатьох місцях «Енеїди» манера оповіді автора дуже схожа на народну манеру розказувати анекдоти, бувальщини, комічні сцени тощо. Це ще раніше помітив дослідник творчості І. П. Котляревського І.І. Пільгук та прийшов до такого висновку: «Розгортання розповіді в творі дуже нагадує жартівливу народну казку, переказ, анекдот. Це особливо яскраво підкреслюється уміло введеними в контекст окремими репліками, вигуками, діалогами. Так, вже на початку поеми в авторську розповідь включаються розмова Юнони з Еолом, Венери з Юпітером, монолог Енея, обмін привітаннями троянців з Дідоною . Близькі за своєю формою до живої народної мови, гумористично забарвлені, ці репліки, діалоги надзвичайно пожвавлюють розповідь, посилюють правдоподібність змальованих подій» [3. – С.23]
Читаєш цю чудову поему, від щирого серця смієшся, радієш радощами
героїв, сумуєш їх горем, а в глибині свідомості - думка: як же й майстерно
написана вона! Які чарівні мовні багатства зустрічається в кожній строфі, в
кожному реченні цього твору! Скільки тут соковитих народних виразів,
фразеологічних словосполучень, ідіоматичних висловів, дотепів народних.
Що не строфа, що не речення — то й коштовна перлина з невичерпної мовної
скарбниці народу. Жива, образна мова надає поемі народного характеру, глибоко відображає життєрадісний настрій українця. І. П. Котляревський чудово володів синонімічним багатством народної мови і виявив прямо-таки дивовижну, віртуозну майстерність у використанні цього багатства, дивну винахідливість в доборі синонімів, зокрема знижувального характеру. З цього погляду досить показовим с місце в третій частині «Енеїди», де описується «мерзенне чудо» — бабу-ягу, яка стояла біля воріт при вході на подвір'я царя підземного царства — Плутона. Крім того, що вона сама собою була страшна («бридка, криворота... обмотана вся ланцюгами, гадюки вилися клубками на голові і на плечах»), її завдання було катувати грішників. І ось до слова катувати автор дібрав 17 синонімів. Ця баба-яга
...без всякого обману
і щиро без обиняків
Робила грішним добру шану.
Ремнями драла, мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола,.корчила, пиляла.
Вертіла, рвала, шпиговала
І кров із тіла їх пила .
«Енеїда» — багатющий скарб розмовних синонімів, дотепних, влучних, часто несподіваних. Здається, що автор нестримний у доборі їх, що вони сиплються і сиплються з чарівного міха усної народної мови — і кінця їм не буде. І один — кращий від другого. І мова від них стає мелодійною, образною, емоційною, ллється вільно, невимушено, природно. До дієслів іти, прийти, наприклад, маємо в поемі такі синонімічні еквіваленти: «Еней по берегу попхався... слонявся... і в город причвалав»; «у пекло ввалився» та ін.
Хабарництво, як побутова риса небожителів, процвітає всюди, і цьому ніхто не дивується, цим ніхто не обурюється. Навпаки, яга Сівілла — «ясного Феба попадя», отже дуже близька до богів, так би мовити, компетентна в їхніх взаєминах, хабарництво вважає цілком природною справою. Минуло всього кілька хвилин, як Сівілла зустрілася з Енеєм, який, сердега, ще й не отямився навіть від переляку, і вже просить хабара від нього, і не лише собі, а й для Феба;(додаток 12)
«Тепер ходімо лиш в Каплицю,
Там Фебові ти поклонись
І обіщай йому телицю,
А послі гарно помолись.
Не пожалій лиш золотого
Для Феба світлого, ясного,
Та і мені що перекинь;
То ми тобі таки щось скажем,
А може, в пекло шлях покажем».
Пообіцявши ж Енею провести його в пекло до батька, Сівілла знову вимагає від нього хабара:
«Коли ж сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусовать,
Як наш до пекла довалитись».
І, певно, бачачи нерішучість Енея в цій справі, а може й здивування, вона тут же спішить розтлумачити йому:
„Ти знаєш — дурень не бере: У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере».
А мова богів здебільшого різка, лайлива, сповнена грубих слів і виразів. Вони часто не просто говорять, а кричать один на одного. Ось, наприклад, коли Юнона почула, що Венера просить Зевса заступитися за Іула і Енея — залишити їх живими у війні з Турном, вона накинулася на Венеру з лайкою;
«Мовчать! Прескверна пащекухо! —
Юнона злобна порощить.—
Фіндюрко, ящірко, брехухо!
Як дам — очіпок Ізлетить;
Ти смієш, кошеня мерзенне,
Зевесу доносить на мене,
Щоб тим нас привести в розлад.
За кого ти мене приймаєш?
Хіба ж ти, сучище, не знаєш,
Що Зевс мій чоловік і брат?» .
Перепадає тій Венері! І не лише від Юнони — найзлішого ворога її, заздрісниці і хитрої інтриганки, а Й від інших богів. Чуємо, як на неї гримас бог вина і рослинності Бахус:
«Піди лиш ти к чортам, плюгава,
Невірна, пакосна, халява!»
Вже навіть Зевсу набридли ці постійні сварки та інтриги на Олімпі, і він, «гнівом розпалений», закричав:
«Чи довго будете казитись
І стид Олімпові робить?
Щодень проміж себе сваритись
І смертних з смертними травить?».
Отже, і сам Зевс (Юпітер) теж часто вживає лайливі вирази та покрикує на богинь І богів. В тексті поеми зустрічаються численні приклади його мови,
«Та цитьте, чортові сороки! —
Юпітер грізно закричав.—
Обом вам обіб'ю я щоки;

Енеїда – багатющий скарб розмовних синонімів, дотепних, влучних, часто несподіваних.
Знову звертаючись до синонімічності, хотілося б згадати описи Харона й Сівілли. Для змалювання кремезної постаті перевізника мертвих Котляревський використовує 16 слів і словосполучень:
Як циган, смуглий цери був,
Од сонця ввесь він попалився,
І губи, як арап, оддув
Очища в лоб позападали,
Сметаною позапливали,
А голова вся в ковтунах
Із рота слина все котилась
Як повстка, борода скомшилась,
Всім задавав собою страх.

Сорочка, зв’язана узлами,
Держалась всилу на плечах,
Попричепляна мотузками,
Як решето, була в дірках;
Замазана була на палець,
Засалена, аж капав смалець,
Обутий в драні постоли
Із дір онучі волочились,
Зовсім, хоть вижми помочились,
Пошарпані шатни були
Сівілла отримала від автора характеристику з 13 зворотів та епітетів:
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла вся в шрамах,
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І як в намисті, вся в жовнах.

Висновки
Котляревський в «Енеїді» використав змішування неповторної української лексики, церковнослов’янської і російської мов. Але останню введено для більш колоритного забарвлення тексту, для створення гумористичності й бурлескно-пародійних стилістичних мотивів.
Звідси робимо висновок, що нова українська мова, створена Котляревським, могла б існувати самостійно, незалежно від російської. Але за часів життя автора через брак національної держави й етнічної автономії єдиною альтернативою культурно-політичній асиміляції було створення неповноцінної літературної мови, яке призводило до появи неповноцінної національної літератури.
Але все ж перше місце у поемі посідає українська мова. Поема являє собою примірник багатства і краси її, є словником з художнім обрамленням. У творі міститься незлічена кількість слів, словосполучень, зворотів, що описують побут, традиції українського народу і мають суто українське, старовинне коріння.
Саме вивчення цього словника, тлумачення усіх прислів’їв та приказок, детальне обговорення мовної специфіки поеми Енеїда буде корисним вкладом у відродження національної культури, самосвідомості і незалежності самовизначення українства у майбутньому, бо жива мова твору відображає настрій, устої українського народу.
Звичайно, найліпшого засвоєння матеріалу можна досягти шляхом методичного викладання його. А де цього можна досягти найуспішніше, як не у навчальному закладі. Доцільним буде обговорення набутку «Енеїди» не тільки на уроках з української літератури, але й на заняттях з мови, де вивчення лексики твору допоможе значно збагатити словниковий запас кожного учня і значно розширити знання про українську культуру минулих часів, й історії України, де чисельні описи побуту, традицій, використані у поемі, збагатять кожну людину знаннями про українську культуру, натуру і спосіб життя взагалі.

Список використаних літературних джерел

1. Волинський П.К. Іван Котляревський. Життя і творчість.
Держлітвидав України, вид.І К., 1951, вид. 2, К., 1955.

2. Кирилюк Є.П. Іван Петрович Котляревський і його значення в історії української літератури. Передмова до 2 тома Повного зібрання творів Котляревського І.П., в-во АН УРСР, К., 1953.

3. Пільгук І.І. Життя і творчість Котляревського. Стенограма публічної лекції, К., 1954.

4. Ткаченко Н.С., Ходосов К.О. Іван Котляревський. Вид-во «Радянська школа», К., 1977.

Відгук
на науково-дослідницьку роботу
учня 11-А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.. № 126
Заварзи Івана Олександровича
«Національна специфіка «Енеїди» Івана Котляревського»

Сьогодні гостро постає проблема морального відродження підростаючого покоління. Визначаючи свій шлях у житті, молодь має навчитися користуватися духовним досвідом своїх предків. Саме це допоможе молодій людині знайти життєві ідеали та самоутвердитись.
Справедливо вважається, що події у житті великих людей стають також видатними датами в історії народу, людства.
Тому дослідження життя і творчості представників українського письменства є особливо актуальним для сьогодення.
Робота Заварзи Івана «Національна специфіка «Енеїди»Котляревського» присвячена дослідженню образів та вивченню багатства лексики поеми І.П. Котляревського. Робота містить три розділи.
У розділі І «З літопису життя и творчості І.П. Котляревського» досліджено факти з життєвого і творчого шляху письменника.
Розділ ІІ «Образи «Енеїди»» знайомить із галерею образів поеми Котляревського, досліджує національну самобутність твору.
Розділ ІІІ «Багата мова «Енеїди»»присвячений вивченню лексики твору, знайдено цікаві факти використання синонімів у поемі.
Автор добре володіє знанням науково-критичної літератури з теми «Національна специфіка «Енеїди» І.П. Котляревського», уміє спів ставляти та аналізувати, переконливо робити власні висновки.
Робота відзначається особливим інтересом до творчості зачинателя української літератури Івана Петровича Котляревського. Вона може бути використана учнями закладів загальної середньої освіти при вивченні відповідної теми та широким колом шанувальників письменницького таланту Івана Котляревського.

Вчитель української
мови та літератури
ХЗШ № 126 Я.І.Павлусенко

Бувають в історії народів дати, які немовби розривають
надвоє їхнє життя і кладуть межу високу посеред рівного
шляху історичних подій. Минувшина осталась по той бік
межі, майбутність стелиться по цей, і хоча генетичні зв’язки
між ними очевидні для кожної людини, проте зразу ж видно,
що історія тут круто звертає з свого попереднього шляху й
починає якусь нову путь… Ми маємо таку історичну дату, -
це пам’ятний в історії України рік 1798-й, коли прилетіла
перша ластівка українського національного відродження –
невеличка книжка, од якої не тільки початок нового
українського письменства рахуємо, а новий етап позначаємо
в історії українського народу..
то була «перелицьована» на українську мову «Енеїда»
Івана Котляревського…

С. Єфремов

«Енеїда» Котляревського з’явилася в епоху, коли історичні
обставини поставили під знак питання дальше майбутнє
української мови, а також і всієї української культури.
Бути чи не бути українському народові, який втратив останні
рештки автономії, який перетворився в малій своїй частині
в «малоруське дворянство», а в більшій – у кріпаків і все
сильніше відчував соціальний і національний гніт царського
уряду? Бути! – відповіла на це запитання поема Котляревського

О. Білецький

ВСТУП

У ситуації постійних катаклізмів сьогодення, на жаль, занепадає роль духовних факторів, відбувається постійна переоцінка цінностей. На цьому духовному роздоріжжі найвразливішим і незахищеним виявляється підростаюче покоління. Наш обов’язок – взяти участь у його моральному відродженні, допомогти молодій людині самоутвердитись, знайти життєві ідеали. Шукаючи свій шлях у житті
молодь має навчитися користуватися духовним досвідом предків.
Чи задумувався хто з нас, прочитавши поему «Енеїда» Івана Котляревського, який шедевр ми тримаємо в руках? Це епохальна поема, яка подає нам картину життя українського народу кінця XVIII – початку XIX століття.
Майже два століття живе цей твір в історії нашої літератури і живить нас дотепністю, гумором, відвагою, завзятістю героїв. Котляревський був одним із перших, хто відкрив красу української мови світові. Своїм твором він доводить, що існує народ зі своєю культурою, звичаями, побутом, характером, стверджує думку про силу і невмирущість нації, яка вирветься з-під гніту і стане вільною.
Взявши за основу сюжет поеми Вергілія, Котляревський переосмислив патетичну тему. Римський поет оспівував владу Цезаря і божественне походження імператорів, а Котляревський за бурлескно-травестійним жанром твору сховав силу любові до свого народу і віру в його могутність.
Поема писалася на зламі двох сторіч (1794 – 1822 рр.) в умовах, коли українська мова жила в побуті і не увійшла ще в літературу (Згадаймо мову Григорія Сковороди) і, можливо, не стала б жива мова народу літературною, якби не такі постаті, як Котляревський. В цьому полягає велика заслуга письменника. Він не побоявся на весь світ заговорити українською мовою, чого і зараз так деякі бояться і не хочуть визнавати рідної мови. Його заслуга ще й в тому, що не побоявся розповісти про народ, традиції, звичаї, обряди, національний одяг, страви, вірування. А яка багата мова поеми «Енеїда» - це ціла школа народного життя.
Мета дослідження - з’ясувати специфіку образів твору та вплив поеми на розвиток української літературної мови.
Задачі дослідження :
- знайти факти, які пояснюють світоглядницькі позиції письменника;
- встановити хронологію подій життя та творчості І.П.Котляревського;
- опрацювати літературно-критичні матеріали, які розповідають про самобутність твору, спів ставити думки дослідників творчості Котляревського, зробити висновки;
- з’ясувати вплив народної мови поеми на подальший розвиток української літератури.

Результати дослідження можуть бути використані в загальних навчальних закладах під час вивчення відповідних розділів з історії української літератури, а вивчення лексики твору дасть можливість значно збагатити словниковий запас.
Усе це зумовило структуру роботи. У розділі І «З літопису життя і творчості І.П. Котляревського» досліджено факти з життєвого і творчого шляху письменника.
Розділ ІІ «Образи «Енеїди»» знайомить із галерею образів поеми Котляревського, досліджує національну самобутність твору.
Розділ ІІІ «Багата мова «Енеїди»»присвячений вивченню лексики твору, знайдено цікаві факти використання синонімів у поемі.
Проблема вивчення національної специфіки твору «Енеїда» передбачає необхідність її подальшої наукової розробки, бо проблематика твору актуальна і сьогодні.

Тези

Сьогодні, як ніколи, постає проблема морального відродження підростаючого покоління. Сучасну молодь, на жаль, не дуже цікавлять література, мистецтво. Але я вважаю, що це неправильно, бо призводить до морального занепаду.
Відомий літературознавець Сергій Єфремов слушно зауважив:

Бувають в історії народів дати, які немовби розривають
надвоє їхнє життя і кладуть межу високу посеред рівного
шляху історичних подій. Минувшина осталась по той бік
межі, майбутність стелиться по цей, і хоча генетичні зв’язки
між ними очевидні для кожної людини, проте зразу ж видно,
що історія тут круто звертає з свого попереднього шляху й
починає якусь нову путь… Ми маємо таку історичну дату, -
це пам’ятний в історії України рік 1798-й, коли прилетіла
перша ластівка українського національного відродження –
невеличка книжка, од якої не тільки початок нового
українського письменства рахуємо, а новий етап позначаємо
в історії українського народу..
то була «перелицьована» на українську мову «Енеїда»
Івана Котляревського…
Тема роботи – « Національна специфіка «Енеїди» Івана Котляревського». Мета дослідження - з’ясувати специфіку образів твору та вплив поеми на розвиток української літературної мови.
Задачі дослідження :
- знайти факти, які пояснюють світоглядницькі позиції письменника;
- встановити хронологію подій життя та творчості І.П.Котляревського;
- опрацювати літературно-критичні матеріали, які розповідають про самобутність твору, спів ставити думки дослідників творчості Котляревського, зробити висновки;
- з’ясувати вплив народної мови поеми на подальший розвиток української літератури. Нова українська мова, створена Котляревським, могла б існувати самостійно, незалежно від російської. Але за часів життя автора через брак національної держави й етнічної автономії єдиною альтернативою культурно-політичній асиміляції було створення неповноцінної літературної мови, яке призводило до появи неповноцінної національної літератури.
Але все ж перше місце у поемі посідає українська мова. Поема являє собою примірник багатства і краси її, є словником з художнім обрамленням. У творі міститься незлічена кількість слів, словосполучень, зворотів, що описують побут, традиції українського народу і мають суто українське, старовинне коріння.
Саме вивчення цього словника, тлумачення усіх прислів’їв та приказок, детальне обговорення мовної специфіки поеми Енеїда буде корисним вкладом у відродження національної культури, самосвідомості і незалежності самовизначення українства у майбутньому, бо жива мова твору відображає настрій, устої українського народу.
Звичайно, найліпшого засвоєння матеріалу можна досягти шляхом методичного викладання його. А де цього можна досягти найуспішніше, як не у навчальному закладі. Доцільним буде обговорення набутку «Енеїди» не тільки на уроках з української літератури, але й на заняттях з мови, де вивчення лексики твору допоможе значно збагатити словниковий запас кожного учня і значно розширити знання про українську культуру минулих часів, й історії України, де чисельні описи побуту, традицій, використані у поемі, збагатять кожну людину знаннями про українську культуру, натуру і спосіб життя взагалі.