Відкриті уроки (українська література) - Каталог статей
Р М О вчителів української мови Київського району м.ХарковаСубота, 10-Гру-16, 15:40

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Відкриті уроки (українська література) - Каталог статей | Реєстрація | Вхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: stamix 
Каталог статей » статті та презентації » Районне методичне об'єднання » Відкриті уроки (українська література)
Відкриті уроки (українська література)
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:17 | Повідомлення # 1
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
Відкриті уроки (українська література) 5-11 класи
 
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:20 | Повідомлення # 2
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
Іван Багряний
Формування героїчної особистості, характеротворення героя у романі І.Багряного "Тигролови"

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Засоби характеротворення героїв.
1.1. Процес формування особистості.
1.2. Поняття "характер".
1.3. Морально-етичний ідеал багрянівського героя.

Розділ ІІ. Сюжетно-композиційні особливості.
2.1. Жанр пригодницького роману у творчості І.Багряного.
2.2. Особистість і тоталітарне суспільство у романі І.Багряного "Тигролови".

Висновки
Список використаної літератури.

ВСТУП

Творча спадщина І.Багряного ще мало досліджена, але, безмовно, - це була людина великого таланту і трагічної долі.

У своєму мистецькому самовираженні він був чесним і щирим. Саме цим творчість І.Багряного – особлива. Людину він ніколи не показував жертвою, котра згоріла в тоталітарному пеклі, а героєм, що уособлює нескорений український народ.

На думку М.Балаклицького, у творах І.Багряного любов є основними компонентом. А також М.Балаклицький вперше оцінював багрянівські тексти з філософскьо-релігійнх позицій. Котрий прокоментував помсту "Григорія Многогрішного "Тигролови") своєму колишньому слідчому Де двину, в такий спосіб: "Хоч, ми є християни і повинні керуватися в життя християнськими засадами, які кажуть за камінь платити хлібом, то одначе життя таке жорстоке і нехристиянське, що з тими засадами далеко не зайдеш. ...саме життя спонукає користуватися іншою, як християнська, старозаповітною засадою – око за око, зуб за зуб, або таки просто засадою унешкідливлення того "ближнього" ... хочеться уберегти своє життя"[1]. [3; 158]

У 1920-1930-ті роки творчість І.Багряного була негативно атестована. Пролетарськими критиками. Зарахувавши І.Багряного до письменників - !попутників", М. Доленко відзначив психологічну розкиданість, неврівноваженість настроїв, егоцентричну тематику, декласовість; І.Михайленко відзначив пасеїзм, самоспоглядання[2]. [цит. За 4; 13]

"Герої Багряного більше сконструйовані до того, як, на думку письменника, має бути, ніж узяті з дійсності в повноті життьових проявів", - вважає Ю. Шерех[3] [34; 219]. Це закономірно, оскільки письменник стоїть на виразно нереалістичних, навіть більше – романтичних позиціях. Письменник ставить людину – свого сучасника – у виняткові обставини, у протиприродні для неї умови і випробовує її ними. І.Багряного цікавить, що розкривається в людині в екстремальних умовах.

Читаючи твори І.Багряного, неможливо не зауважити, що герої схожі на самого автора. Його герої – це сильні особистості, інтелігенті люди. Таким є сам письменник. Це людина, яка йде на службу владі, не займає угодницької позиції, не ї "хамелеоном" і його герой теж. Це людина, яка здатна на власні глибокі міркування. Декларуючи свою незалежну світоглядну й естетичну позицію, І.Багряний у передмові до поеми "Ave Maria" заявляє: "Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово "поет" скорочено стало визначати – хамелеон, проститутка, спекулянт. Авантурник, ледар...

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людино, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею"[4]. [3; 158]

Саме цей монолог відкриває нам внутрішній світ письменника. Молодий автор прагне стати митцем. Відчуває саме в цьому своє призначення. Таким героєм, гуманною людиною і просто особистістю у романі "Тигролови" виступає Григорій Многогрішний – героїчна особистість, яка не терпить неправди і вірить у краще. Але окремого дослідження, присвяченого концепції героїчної особистості ще не було. Це і зумовлює актуальність теми бакалаврської роботи.

Метою дослідження є системне вивчення творчості І.Багряного, концептуальних засад його художнього мислення, які виявляються в ідейно-тематичній та жанрово-стильовій системі автора.

Звідси випливають конкретні завдання:

- визначити місце Івана Багряного в українському літературному процесі;

- дослідити витоки світогляду письменника;

- простежити концепцію героїчної особистості у творчості І.Багряного;

- проаналізувати символічність образів у романі "Тигролови";

- розкрити чинники. Які формують характер багрянівського героя.

Об'єктом дослідження є роман І.Багряного "Тигролови".

Предметом дослідження є формування героїчної особистості, характеротворення героя у романі І.Багряного "Тигролови".

Бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (38 позицій).

1.1. Процес формування особистості.

В історії дослідження особистості виділяють три основні пеони:

1. філософсько-літературний;

2. клінічний;

 
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:20 | Повідомлення # 3
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
3. експериментальний.

До другої половини ХХ сторіччя склалося багато різних підходів і теорій особистості. В даній роботі ми звернемося до психодинамічного і соціодинамічного типу теорії особистості.

В першу чергу слід зазначити, що людина особистістю не народжується. Вона нею стає. У процесі життя у людини утворюються динамічні стереотипи, які є фундаментом звичних дій, рис характеру[5] [20; 135]

З дня народження людина зазнає нарізноманітніших впливів навколишнього середовища, на які вона неминуче повинна відповідати певною діяльністю, що часто закріплюється на все життя і виявляється у певних рисах характеру.

Люди народжуються, з різними особливостями функціонування головного мозку. В процесі життя формуються різні морально-психологічні якості. В одній сім'ї за схожих умов виростають діти з різними рисами характеру.

Багатогранність спілкування, обставин, в які потрапляють люди, створюють надзвичайно різноманітні умови життя та виховання. Емоційне життя людини знаходиться під прямим впливом характеру, який визначає індивідуальність та своєрідність особистості. Від інших рис особистості характер відрізняється перш за все своєю стійкістю і більш раннім формуванням. "людина керується скоріше тим, що їй природно", що "бажається", або "не бажається". Коли людина починає діяти як особистість, то керується тим, що "має бути", що "треба", "як належить".[6] [1; 34]

З розвитком особистості людина починає жити більш нормативно не тільки в розумінні загальної спрямованості, але й у розумінні засобів поведінки.

Розглянемо співвідношення понять "людина", "особистість", "індивід", "індивідуальність".

Людина (homo sapiens) – це природні істота, в якої біологічне в процесі історичного розвитку, під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей.

Поняття "індивід" застосовується для одиничної природної істоти (homo sapiens). З'являючись на світ як індивід людина включається в систему суспільних взаємовідносин і процесів, як носій свідомості, яка формується і розвивається в процесі діяльності.

Особистість – це конкретний індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими. Емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Характерними ознаками особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, сприймання, пам'ять, мислення, мовлення. Почуття. воля. Особливості її мотиваційної сфери. А також наявність у неї свідомості. використання спрямованості її діяльності.

Важливими психологічними характеристиками особистості є:

1. Стійкість особистості. В поведінці, вчинках людини, системи його відношень, спрямованості, при всій її варіативності та залежності від конкретних життєвих ситуацій. Спостерігається певна смислова єдність, стрижневість утворення, постійність психічного складу. Це дає можливість передбачати поведінку людини.

2. Мінливість особистості проявляється у пластичності, здатності урахувати зміни життєвого середовища. Якщо людина втрачає цю здатність. То вона буде поводити себе неадекватно щодо обставин, які складаються.

3. Єдність особистості – результат складної інтеграції окремих частин, у ході якої кожна риса виявляється нерозривно пов'язаною з іншими. Кожна окрема риса проявляє своє значення в залежності від її співвідношення з іншими рисами особистості.

4. Активність особистості – проявляється як в загальному життєвому тонусі "людини", ва кількості "життєвої енергії", у ступені інтенсивності докладених зусиль, так і в її спрямованості.

Таким чином, можна зробити висновок, що, характер людини формується в процесі її індивідуального життя під впливом суспільних умов. В процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості. Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування їх характер, особлива рол належить вихованню. Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх.

Іван Багряний велику увагу приділяє вихованню людини. Він писав, що ми маємо "виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних в думаннях і устремліннях, людей діла і ризику. Людей боротьби й фанатичної твердості й затятості. Людей, здібних на жертву"[7] [2; 115]

На достатньо високому етапі розвитку особистості починають діяти самовиховання і саморегулювання процесу становлення характеру. Здатність до самовиховання характеру виявляється тоді. Коли у неї формується світогляд, і остаточно складається ідеали, відповідно до яких вона починає свідомо планувати своє життя і визначати в ньому своє місце.

Багрянівський герой, як правило, сильна особистість. Це ми спробуємо простежити, використовуючи відомості про психологію особистості на прикладі роману "Тигролови".

РОЗДІЛ І. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ГЕРОЇВ.

1.2. Поняття "характер".

Творення характерів – це той головний засіб, через який письменник зображує життя. Людина в художньому творі виступає як характер. Тому необхідно вияснити, що ж таке характер.

Характер – це сукупність основних рис людської поведінки, що визначають індивідуальні особливості героя. " [.....] Характер розкривається тільки у зв'язку з певними обставинами. Обставини – це середовище, соціально-побутові умови. Життєві ситуації в яких безпосередньо діє людина. Вони не будуються довільно, вони мають бути художньо виправданими, відповідати об'єктивним закономірностям реального життя.

Образ – характер виникає поступово. Він вимальовується за допомогою діалогів, монологів, авторських описів, розповіді, взаємодії з іншими героями, роздумів про життя, людей. ставлення до природи. Ці численні складники дуже важливі у зображенні багатогранного характеру. Він має бути узгодженим із вчинками героя, витриманий у такому дусі, щоб впродовж усього твору відчувалось, що герой є та сама особа. Навіть у випадку "переродження" (у позитивному чи негативному плані), з попередніми, змальованими у творі, рисами.

Про характер ми говоримо у тому випадку, коли зображена у творі людина змальована достатньо глибоко, ви кінчено. У творі може бути багато персонажів, дійових осіб і лише один чи два характери. Справжній характер містить прихований зміст.

Зображуючи характери, письменник часто вводить в них типове, те, що спостерігав у житті. Важливе значення у літературі мають типи-характери. Саме для того, що дати читачеві уявлення про певне середовище, його особливості, письменник і зображує характер-тип, створений цими умовами. За типовим характером ми судимо про життєві закономірності, які сформували характер саме таким. Характер, який узагальнює у собі певні риси. Називається типовим або типом. Але навіть героя з типовим характером письменник зображає як індивідуальність. Вона часто діж в типових обставинах.

Людина – суспільна істота, яка має свідомість, здатна абстрактно мислити, це найвище, творіння природи. Особистість духовного і матеріального, особистого і суспільного. Як істота духовна, вона орієнтується на моральні, етичні культурні цінності. А як істота суспільна. Людина залежить від суспільства в якому живе. Вони не може будувати своє життя. не враховуючи погляди та впливи інших. Людина або пристосовується. Або виникає конфлікт між духовним і суспільним. По-скільки вона істота суспільна, то існує небезпека перетворення її на предмет маніпуляцій з боку суспільства. Усі ці особливості слід враховувати, розглядаючи особливості характерів героїв І.Багряного.

Метою розділу є дослідження особливостей поетики характерів героїв творів Івана Багряного.

1.3. Морально-етичний ідеал багрянівського героя

У художній творчості І.Багряного домінують ідеї гуманізму та сильної героїчної особистості. Щира віра письменника в перемог цих начал над силами зла, розбратом, втілюється через художні образи, внутрішні монологи героїв. У змалюванні протистояння добра і зла митець спирається на традиції саме української класичної літератури.

І.Багряному притаманний дар відтворювати внутрішню красу людини в її вчинках, думках і навіть руках. Усім, своїм життями і своєю творчістю він стверджував думку: всупереч посяганням на свободу особистості, людина жива. Недарма Юрій Шерех зазначив: "Багряний – людина, чиє життя і творчість, - одне уперте й героїчне, велике ні: ні – русифікації, ні – цензурі, ні – безправ'ю, ні – не людяності, і тисячі менших ні, пронесені й стверджені крізь тортури й, фронти крізь подвиг праці, й працю подвигу. [ ; 139].

 
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:21 | Повідомлення # 4
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
Звеличення людської індивідуальності, як в той час проповідувався масовім, наголошення на самоцінності кожного людського життя червою ниткою проходять через усю творчість І.Багряного. У центрі своєї філософії гуманізму митець ставить любов: любов до ближнього, любов до жінки, чоловіка, - для нього. – це найбільша з усіх релігій.

Усі твори митця пройняті невгасимою вірою в людину. Адже домінантна в нього тема – "тріумф людської гідності на істині людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдськості підневільної дійсності".[8] [цит. за В.В.; 137].

Письменник вірив в те, що потворна радянська дійсність. Пекло якої він показав у своїх творах, не знищила й не знівечили людський і національний дух українця. Вона, ця ідея, втілена в яскравих художніх образа головних героїв – молодих українців, людей героїчного характеру, типу Григорія Многогрішного з "Тигроловів" Андрія Чумака з "Саду Гетсиманського", "Максима Колота з роману "Людина біжить над прірвою", штурмана Матяжна з "Morituri. У цих образах виявлені найкращі риси сучасників І.Багряного і його самого, яких не позбавили гідності і віри в добро жорстокості реального життя. Це люди суворої долі й великого серця.

Їхній шлях – шлях терпіння, фізичних і духовних мук і тортур. І проходять вони цей шлях відважно й прямо.

О. Шугай, у своїх дослідженнях переконливо доводить, що одрази головних героїв І.Багряний творив із самого себе, з власної біографії. Нелегкий життєвий шлях, на думку літературознавця, найбільше підштовхнув письменника до створення національного героя. [9][ ; 133].

І.Багряний вірить у здатність людей, а не економічних чинників впливати на перебіг історії, тому й вітає прихід надлюдини у доброму розумінні цього слова. Він мріяв про людину з "високою стелею", людину, цільну, хорошу й сильну, ніжну й вольову, невіддільну від свого народу, про велетнів, здатних створити Нову Україну.

Сильні, відважні особистості є обранцями Бога, з ними завжди благословення, сприяння, посмішка долі. У "Тигроловах" ця ідея виражена в низці прислів'я, таких як: "Бог не без милості, козак "не без щастя", "Сміливі завжди мають щастя", недарма ж "іноземці вказують на шляхетність та доблесть" як провідні мотиви цього твору. Саме сміливі є елітою, справжньою аристократією. Належність героїв І.Багряного до нової аристократії також базується на твердості їхніх переконань, оптимістичному настрої, видатних особистих якостях.

Важливою рисою сильної, гуманної особистості творів І.Багряного є усвідомлення свого покликання. Призначення. Григорій Многогрішний сприймає себе лідером, провідником мас, будителем національного духу.

Проявом особистісності світовідчуття головних героїв І.Багряного є індивідуалізм. Вони не тільки обходяться без чужої допомоги, але й постійно допомагають іншим, слабшим від себе. Це простежуємо і в романі "Тигролови".

"Справжні" герої І.Багряного не здатні на зраду, із загостреним відчуттям несправедливості. Утікач, аретоант Григорій Многогрішний з "Тигроловів" переконаний, що єдиний злочин. Скоєний ним – крадіжка горіхів у бурундука (герой бере їх після кількох днів виснажливої втечі, переслідування).

Мабуть, він не перестав думати, так і після вбивства свого колишнього слідчого, майора Медвина.

Такою в романі постає і сім'я Сірків, у яких живе Гриць у тайзі. Світ суворості, приниження їм осоружний, вони висміюють і заперечують його[10]. [4; 67-70].

Сірки послідовні в дотриманні власних законів: гостинності, права власності, релігійності, вдячності. Поваги до старших солідарності, працьовитості. Для них компроміс із собою, совістю – гріх. Панує непереборне прагнення душевної чистоти.

У "Тигроловах" письменник розгорнув ідею страдницьких мандрів. Переживши юнацьку віру в національну революцію і чорне розчарування від її ідеалів у 1930-их рр.., він шукав докази невмирущості свого народу, грунту для подальших надій на його світле майбутнє. Саме такими були далекосхідні українці – люди, які зберегли національну гідність. Традиції і загартувалися в двобої з природою[11]. [4; 67-70].

Таким чином, справжній герой І.Багряного – це людина з великої літери, гуманна, героїчна особистість, яка прагну чогось вищого надприродного. Саме таким є Григорій Многогрішний – людина чесна, принципова, вимоглива до себе і оточуючих, це людина, в якої загострене відчуття несправедливості, це людина. Яка не може терпіти зраду. Це людина, яка ніколи, і ні від кого не чекає допомоги, а навпаки намагається допомогти слабшим від себе і в цьому йому Бог допомагає.

РОЗДІЛ ІІ. СЮЖЕТНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ

2.1. Жанр пригодницького роману у творчості І.Багряного.

Життя І.Багряного сповнене небезпеки і суцільного дискомфорту. Але незламною була віра письменника в перемогу сил добра над силами зла, розбрату. Саме цим світлоносним цілющим оптимізмом пройшла усі його творчість у тому числі роман "Тигролови". Задум твору виношувався під час перебування автора Баклагу, коли, втікаючи з концтабору, він блукав тайгою та переховувався в оселях мужніх далекосхідних мисливців – звіроловів, нащадків вихідців з України. Саме автор згадував: "Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Асе це, сказати щиро, було мені навіть цікаво"[12]. [цит. за 25; 44]. З цієї цікавості, очевидно й народився 1943 року пригодницький роман "Тигролови" (первісна назва "Звіролови")".

Пригодницька повість як літературний жанр має власні. Суто умовні (як, зрештою, у всіх літературних жанрах) формальні ознаки, що з-поміж них на перше місце слід поставити чіткий поділ персонажів на дві категорії: позитивних та негативних, а також обов'язкову кінцеву перемогу доброго начала на злим.[13] [12; 5].

Проте "Тигролови" не повністю вкладаються в жанрове визначення "пригодницька повість": автор сполучає пригодницький сюжет із описами далекосхідної природи, і край образні (пейзажні) дигресії споріднюють його з популярним у 20-их роках канадським прозаїком Дж. О.Кербудом. З Кербудом єднає українського письменника й екзотика, суворого недослідженого краю (у Кербуда – це Далека Північ у Багряного – Далекий Схід) і мотив гонитви (тільки в І.Багряного герой не женеться, а мусить утікати й переховуватися). , і одраз дівчини, що виросла серед незайманої природи та має таку саму незаймано-чисту душу. Обох письменників підносить над рівнем ужиткової пригодницько літератури, вміння малювати природу. Однак, зміст "Тигроловів багатий, ніж зміст повістей Кербуда, однак для Багряного, як, до речі, і для його читачів, багато важить третій – перші два – пригодницький сюжет і пейзажні гресії) аспект повісті – її ідеологічна спрямованість: як позитивні, так і негативні персонажі твору Багряного виступають як носії певних ідеологічних комплексів. Досить сказати, що головний Геро Тигроловів" Григорій Многогрішний – це політичний в'язень, що втік із транспорту, а його переслідувачі – чекісти.[14] [12; 6-7].

На перший погляд "Тигролови" можна вважати соціально-побутовим романом про мисливців в Уссурійській тайзі. Проте в основу його покладено враження письменника від перебування у таборах ДВК "Дальнєвосточного края).

Тому звернемо увагу на політичний бік "Тигроловів", на ідеологічний конфлікт – зав'язку роману, що бере початок із радянської молодості І.Багряного – між людською одиницею і тоталітарною системою. В Романі автор яскраво змальовує людину і величезну тоталітарну систему, пригнобити людську силу та незламність духу. В образі людини в романі постає мужній Григорій Многогрішний, а в образі тоталітарної системи Багряний показує слідчого Медвина та його прихильників. Автор блискавично змальовує перемогу людини над тією системою, тобто перемог добра над злом.

Захоплююче стрімко розгортаються події роману, напружено розвивається конфлікт. Сюжет "Тигроловів" насичений надзвичайними подіями, несподіваними крутими колізійними поворотами, динамічним їх розгортанням. Читач перебуває у постійній напрузі: втечі, переслідування, атмосфера таємничості, загадковості, сенсаційні випадки чи повідомлення. Сміливі припущення й розгадування поглинають увагу, стираючи гран імідж уявним і дійсним світами.

"Тигролови" І.Багряного за жанром – пригодницький роман. Здоров'я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу – такі риси, знаходить критик Юрій Шерех у "Тигроловах", вважаючи, що письменник цим твором "стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі"[15] [цит. за 25; 44-45].

Щедра і прихильна критика у німецькій пресі свідчить, що "Тигролови" стали новим і саме українським – словом у пригодницькому жанрі світової літератури.

Як відзначає О.Ковальчук, "Тигролови" вигідно контрастують з намивом бездарної, млявої української радянської прози для підліткового та юнацького віку, яка систематично відбиває у своїх адресатів охоту до читання взагалі.

"Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанр: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості".[16] [15; 38].

Таким чином, багато вчених, а зокрема: О.Ковальчук, Ю.Шерех та інші вважають, що "Тигролови" І.Багряного без жодного сумніву – пригодницький роман, оскільки "Тигролови" не повністю вкладаються в жанрове визначення "пригодницька повість".

2.2. Особистість і тоталітарне суспільство у романі І.Багряного "Тигролови"

"Тигролови" – роман багатоплановий, та передусім це твір-протест проти порушення елементарних людських прав.

Автор зумів показати усі недоліки тоталітарного режиму, впливу на долю окремої людини – молодого українського інтелігента інженера-авіатора Григорія Многогрішного; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту і традицій нащадків переселених у тайг українців; романтичного кохання Григорія і Наталки. Це відображено і в композиції.

Композиція роману зумовлена жанровими особливостями: твір складається з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючи назви: "Дракон", "Світ на колесах", "Навзаводи зі смертю", "Заколот і капітуляція", "Бог кохання", "Весела робінзонада". "Не ходи босий" та інші. Вони сповна відображають "ритми" життя головного героя. Поза сюжетні елементи – пейзажі. Портрети, сценічні моменти – завжди романтично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліне, описи, краєвидів на Зміїній та Голубій Падях. Інтер'єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екскурси. Що їх вкладено в уста різних персонажів.

Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запрограмованою ідеєю твору. Поїзд-дракон, якого веде паровоз – голова "Йосиф Сталін" і підпихає демон "Фелікс "Дзержинський", який має черево, "натоптане вщерть" тисячними жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, в небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює загрозу нищення, яка стала реальною для громадян великої радянської імперії. Та ось зринає на обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами українська розлога пісня. Вона "здіймається на крила", "лунає і б'є крильми над стіною дракона", "мелодія стає дедалі потужнішою, кипить, вирує."[17][цит. за 25; 49] і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то – глос невпокореної волі, свідчення нездоланності українського духу.

Сюжет розгортається з інтригуючої зав'язки: на останній станції виявляється, що втік найнебезпечніший в'язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Це одразу викликає в читача інтерес до майбутньої долі того сміливця.

Подальший розвиток дії складається з ряду небезпечних для Григорія ситуацій, кожна з яких – провісник головного кульмінаційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю і виснажили сили втікача. Чи витримає він? А ось його накрила разом із важкою ведмежею тушею чорна ніч непритомності. Чи не на зовсім? Далів Григорій зі своїм названим братом Грицьком кидає виклик долі – їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога – НКВД. Григорія помічають і переслідую, але й тут щаслива доля рятує його. Та найбільшої сили досягає конфлікт при майже неймовірній зустрічі Многогрішного й Медвина в тайговому безлюдді. Григорій розправляється з катом. Завершується роман повним тріумфом благородних ідеалів. Щаслива розв'язка тех. Відбувається на межі неможливого – закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості і сміливості переходить кордон і опиняється в безпечному місці.

Хоча роман має конкретні часові рамки, присвячений подіям, які для багатьох стали далекою історією, він висуває чимало актуальних проблем, які відносять до категорії вічних: добра і зла, життя і смерті. Справедливості і кари, морального вибору, волі до життя й цілеспрямованості, стосунків людини та природи, родинних взаємин вірності вікових традиціям предків і, звичайно, кохання.

Про зло і смерть читач дізнається вже з перших рядків роману. Вони уособлені в страшному "драконі" – етапному ешелоні ОГПУ-НКВД (отдела государственного комиссариата внутренних дел), який мчить на муки і смерть тисячі приречених безнадійних, змордованих – хоче відвести їх у безвість, щоб про них не знав ніхто. Той поїзд – таємнича і страшна легенда про зникнення душ. Кого ж везе "вогненний дракон" – злодіїв, убивць, розбійників? Чому юнаки 20-25 років перетворилися на дідів, переживши стільки, що декому й за ціле життя не судилося?

Саме слово дракон говорить про себе. Дракон у казках – ЦК втілення зла, неконтрольованої сили, це завжди щось страшне, небезпечне, дихає вогнем. Навіть в уяві дітей дракон – це щось дуже-дуже страшне, ніким непереможне страховисько, яке усе нищить, поїдає найкращих і продовжує шукати все нових і нових жертв, щоб врешті-решт насититися.

Дракон – це істота, яка має кілька голів, недоступна, невмолима, приносить тільки біль, страждання і нещастя. Але в романі І.Багряного "Тигролови", дракон – це поїзд з однією головою, уособленням якої є сам Сталін, який всіма способами намагається знищити нескорений український народ. Але, як відомо, в українських народних казках дракона завжди хтось перемагає, тобто має знайтися той, хто переможе, та героїчна особистість, яка стане вище над головою нищівника української нації. Саме так і стається у романі, адже Григорій Многогрішний і є саме тією героїчною. Особистістю, яка без жодних вагань стала на захист українського народу, що ставав жертвою сталінської системи; дала виклики долі, стаючи в двобій із своїм найзапеклішим ворогом – слідчим Медвином. Звичайно, пішовши, на такий відчайдушний крок, Григорій Многогрішний прекрасно розумів, що йому потрібно назавжди забути про спокійне, тихе і мирне життя. І він, звичайно, мав рацію.

Ось як говорить про це "головний герой Григорій Многогрішний: "Цей пес (майор НКВД) відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. А потім спроводив до божевільні! І все зате, що любив свою батьківщину... Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його поплічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив "свій нещасний краї і народ..."[18] [3; 187]

Отже, єдина вина цих людей – те, що вони сини своєї землі і не відмовились від неї, не схотіли стати рабами і "секстами" ("секретними сот рудниками" – донощиками)" страшної тоталітарної системи.

 
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:21 | Повідомлення # 5
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
Але зло може критися і в дещо привабливішій личині. Тим же шляхом, що й ешелон смерті, йшов "Тихоокеанський експрес нумер один" – чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії. Розкіш і розпуста на тлі голодної, за тероризованої країни. А їхали в експресі "відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без... Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар'єр. Шукачі щасті і "довгих" карбованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках...[19] [25; 46]

Протягом всього роману йде двобій життя і смерті добра і зла. Хоч смерть і зло часто перемагають (згадаймо розповідь старого Мороза про свої відвідини Комсомольська, думки Григорія у поїзді до Хабаровська, його зустріч в ресторані з українськими дівчатами, котрі ціною своєї ганьби і приниження намагалися врятуватися), не гине надія на краще, на кінцеву перемогу справедливості. І щаслива доля головного героя, тому підтвердження, хоч Григорій Многогрішний дотримувався такого життєвого девізу: "Ліпше вмирати біжучи, ніж жити, гниючи!" і обирав не просто життя, а життя гідне[20].[3; 219]

Справедлива кара спостигнула мучителя і губителя людських душ, майора ОГПУ-НКВД Медвина, який побудував свою кар'єру на крові й кістках людей. Проте це, звичайно, на вихід – знищити одного – двох конкретних негідників, до на їх місце стануть сотні інших, виплеканих тоталітарним сталінським режимом.

Перед героями роману, особливо перед головним – Григорієм Многогрішним, постійно постає проблема морального вибору. Відмовитися від рідного й близького, від України, животіти, а не жити, чи залишитися вірним своїм переконанням, але пройти через це всі кола пекла у сталінських катівнях та на каторзі? Григорій, нащадок славного гетьмана. Як справжній лицар духу, обирає найважче. Навіть не думаючи про небезпеку, сірки приймають у свою сім'ю врятованого юнака – земляка, як рідного сина. Мед вин теж робить свій вибір. Заради кар'єри стаючи на шлях підлості і нелюдської жорстокості. Розплата за це відповідна – страх протягом усього життя, неспокій і нікчемна смерть.

Час від часу перед Григорієм Многогрішним дуже гостро постає проблема виживання – фізичного і морального. Вирішує він її кожного разу лише завдяки надзвичайній волі до житті і цілеспрямованості.

Багато сторінок роману присвячено описам природи, полювання, життю людей серед дикої природи. Тоді неминуче постає проблема стосунків людини і природи. Тайга велика і прекрасна, надзвичайна багата, але сувора до тих людей, що не знають її законів і таємниць, які не рішучі, не витривалі, не працьовиті, не сміливі.

Для людини розумної, спостережливої, чутливої до краси природа є джерелом естетичної насолоди.

Ще одним важливим символічним образом у романі "Тигролови" є природа.

Природа – то колиска людської цивілізації. Завжди вона давала людині матеріальний достаток та насолоду від спілкування з нею. І при дбайливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г.С.Сковорода закликав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом. Невмілих та недосвідчених може бути жорстокою, навіть згубною.

У романі І.Багряного "Тигролови" пейзажам приділено багато уваги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він з напівгумористичної легенди про те, як Господь створив це дивовижний край.

Детально, із знанням справи описує І,Багряний чотирьох'ярусну тайгу, хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, наводить легенди про походження їх назв.

З любов'ю й неабиякою художньою майстерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. Природа у письменника завжди жива й одухотворена.

І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика вона, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої роману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує письменник, паутів – страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Читачеві стає зрозуміло, що виживають в таких умовах сильніші.

І все ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали "золотим Ельдорадо". Дійсно, багата землі, ліс і вода давали людині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні люди не дали спокійно жити іншим, нав'язали нову суспільну систему й загубили усі здобутки. Так розпалася "Сіркова держава", і тільки її залишки ховалися в густих нетрях від заздрісного й хижого ока власть імущих.

Таким чином, природа в романі "Тигролови" є також одним з головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.

Отже, природа – це оточуючий нас світ, подеколи дуже суворий. З іншого боку, і людина може ставитися до нього надто жорстоко. Григорій, наділений чудовими людськими якостями, зумів знайти спільну мову з тайгою, зробити її своєю союзницею, другом.

Приваблюють щирістю і дружністю, родинні стосунки у сім'ї Сірків. Вони ґрунтуються на глибокій повазі й любові один до одного. взаєморозумінні, намаганні бути однією мужньою командою. Особливе значення це має на полюванні. Тут один схибить – інші можуть постраждати. Батьки вболівають за дітей, змалку навчили їх усього, що вміли й знали, щоб ті могли вижити в суворих умовах далекосхідного краю. Мати виховала в дітей любов до незнаного ними далекого краю предків – України, зберігши весь уклад українського життя - одяг, хатнє убранство, свята, пісні й перекази! Діти – Грицько і Наталка – люблять і поважають батьків та одне одного. хоч інколи суперничають і змагаються у мисливській вправності. Вони готові щомиті прийти одне одному на виручку, свято додержують предківських звичаїв, шанують свята й обряди, народні пісні. Збудована на високоморальних засадах родина Сірків дає притулок незнайомому, але, судячи з першого вчинку, благородному юнакові, який виявився ще й земляком. Вона забезпечує його всім необхідним, бере на полювання, щоб той не відчував себе утриманцем. Отже, ставлячи проблему родинних стосунків, автор утверджує, що сім'я міцна тільки та, де взаємини будуються на любові та повазі, на вироблених віками традиціях і звичаях, на принципах гуманізму і добра.

Найромантичнішими і найпривабливішими, мабуть, у "Тигроловах" є сторінки, присвячені коханню. Здавалося б, які тут проблеми. Є він і вона – молоді, гарні, таємно закохані один і водного. Але як непросто складаються їхні стосунки! Вона – горда і цнотлива, справжня козацька кров. Він – сильний, благородний і сміливий, але зі страшною таємницею, з тавром арештанта-втікача. І всі, хто з ним стикаються, хто його допомагає, наражаються на небезпеку. Тому Григорій ладен придушити любов у своєму серці, страждати мовчки, аніж поставити під загрозу кохану людину. Оце і є справжня любов, справжнє благородство душі. У вирішальну хвилину розлуки дівчина зважується на вчинок, на який не кожен здатний, робить перший крок і ділить з коханим його тяжку долю втікача. Згідна з авторською концепцією – "добро неодмінно перемога" – доля у закоханих виявляється щасливою. Вони з боєм переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Хоча не дуже віриться, о молодята, з їхньою палкою вдачею, зможуть далі у спокої, без пригод і небезпек. Адже Григорій Многогрішний плекає таємну мрію побачити Україну вільною.

То ж кохання героїв роман у- не тільки взаємний потяг, симпатія, а й передусім спорідненість і благородний порив палких молодих душ.

ВИСНОВКИ

"Тигролови" є одним із найцікавіших в українській літературі, і не тільки. Адже ми знаємо, що "Тигролови" ввійшли через переклади німецькою, голландською, англійською мовами у світову літературу.

Цікавим є той факт, що свій твір письменник написав за чотирнадцять днів і на закритому, літературному конкурсі 1944 року у Львові добув першу премію.

"Тигролови" – це плід болючих спогадів про кількарічне зсідання на Далекому Сході.

"Тигролови" – це нове слово в українській літературі. Де автору вдалося сполучити пригодницький жанр, національну ідею та ідею сильної, героїчної особистості.

"Тигролови" – це романтична реалістична, лірична й стічна розповідь про українського інтелігента – в'язня, правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного, могутня воля і дух якого не дають зламатися під тортурами сталінського режиму, додають сил для фантастичної втечі зі світу пітьми і пекла. Стати вільною людиною допомагають, Григорієві українці Далекого Сходу – мужні й сміливі, розумні й кмітливі люди тайги.

Отже, І Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду нації української "Малою Україною" на Далекому Сході, письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні, сильні люди своєю працею. Але всю Україну не переселиш у глухий закуток, не обгородиш високим парканом і не закриєш на замок від ворогів. Тому Г.Многогрішний, було повернутися в рідний край месником і визволителем.

"Сміливі завжди мають щастя" - ці слова рефреном звучать упродовж усієї розповіді про важкий шлях Григорія Многогрішного. Спочатку їх вимовляє стара Сірчиха, потім повторює головний герой і, нарешті. Саме цими словами завершується роман. А чи справді у сміливих завжди є щастя?

Якби Іван Багряний - - у творі майже його двійник Григорій Многогрішний – не був таким сміливим, не став ба він так явно стверджувати міг він пристосуватися до обставин. Жити тихо і затишно, ростити дітей. Робити кар'єру і почуватися щасливим? Очевидно, міг би, якби був іншим.

Але вся суть у тому, що автор і його герої – не пересічні середньостатистичні громадяни. Їм судилося народитися лицарями духу, стати безстрашними – не прирученими "тиграми" у світі насильства, повного безвладдя, все життя бігти над прірвою страждань і безвиході і саме своєю сміливістю здобувати право на життя й, звичайно, ж на щастя. Їх не могло вдовольнити маленьке, як шибка у вікні, щастя для себе. Вони прагнули щастя для свого нещасного краю і, зневіреного у краще майбутнє, народу.

Не можу бути й сумніву, що Григорій Многогрішний – сильна, героїчна. Гуманна особистість, яка ні від кого не чекає порятунку, а навпаки, всупереч своїм силам і можливостям, намагається допомогти іншим, слабшим від себе. Він – життєлюбний, повнокровний і повноцінний у почуттях, вчинках, здатний відстояти себе і близьких собі людей, захистити їх права і щастя. Загалом він – утілення Добра. Григорій – це людина, в якої надзвичайно могутня воля до життя, і не абиякого. А гідного людини. Визначальним життєвим принципом Григорія Многрішного є також його вірність нормам загальнолюдської моралі. Всупереч своєму прізвищу, він тільки й має гріхів перед світом. Що у хвилини нелюдського голоду забрав у бурундучка припасені ним на зиму горіхи. Але і в тому щиро каявся.

Отак усе життя страждаючи від людської жорсткості та несправедливості, Григорій намагається додержуватися освяченої віками народної моралі.

Сміливість допомогла Григорієві не лише врятуватися з паші дракона, зберегти життя, поквитатися з ворогом, а й завоювати серце гордої, вродливої Наталки Сірківни. Тобто мати щастя і в особистому житті.

Недаремно роман І.Багряного "Тигролови" мав надзвичайний успіх у західному світі зокрема серед німецької молоді. Звісно, увагу читача – українця насамперед привертає правдиве зображення недолі рідного народу, опис екзотичних країв та пригод героїв, викликає симпатію головний герой як носій національної ідеї.

Мабуть, молодь завжди захоплюється сильною особистістю. Саме таким і є Григорій Многогрішний. Отже, напевно. Відомі своїм практицизмом європейці купували книжку своїм дітям з виховною метою, щоб читали і знали, що життя сповнене труднощів та випробувань і треба бути до них готовими. Проте популярність роману насамперед пояснюється авторською позицією: вірою в Людину, в її спроможність не відступати ні на крок від свого вибору й загальнолюдських моральних норм, знаходити гідний вихід з найскрутніших обставин. Нас чарує багрянівський ідеал українського інтелігента 30-их років, втілений в образі молодого інженера, нащадка славного козацького роду.

Сам для цього й повернувся сьогодні в Україну Іван Багряний – співець і виразник оптимізму й незборимості українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Асмолов А.А. Психологія особистості. – М., 1990. – 254 с.

2. Багряний І. Кого маємо виховувати? З архіву письменник...//Під знаком Скорпіона., К., 1994. –

3. Багряний І. Тигролови. Огненне коло. – К., 1996.

4. Балаклицький М. "Нова релігійність" Іван Багряного: Монографія – К., 2005. -167 с.

5. Батенко Т. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі: До 95-річчя від дня народження І.Багряного. – 2001. – 9 жовтня – С. 6.

6. Бернадські Н. Іван Багряний // Українська мова та література. – 1999. № 38. – С. 1-5.

7. Василюк В. Морально-етичний ідеал і трансформація автобіографічного матеріалу у творчості молодих вчених. – випуск 6. – К., 2004. – С. 136-140.

8. Гусєва С Тема уроку: "Тигролови" І. Багряного // Слово і час. - 1994. - № 6. – С. 61-65.

9. Дзюда І. Романтик серцем, реаліст думкою // Освіти. – 1996. – 16 жовтня. – С. 12-13.

10. Жулинський М. Іван Багряний // Слово і час. – 1991. - № 10. – С. 7-13.

11. Жулинський М. "Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі": До 95-річчя від дня народження І.Багряного // Високий замок. – 2001. – 9 жовтня. - С. 6.

12. Качуровський І. ... І четвертий вимір сюжет: Про творчість І.Багряного // Літературна Україна. – 995. – 16 листопада. – С. 6.

13. Клочек Г. Знати своїх героїв (І.Баграний "Тигролови") // Українська мова і література в середній школі. – 1999. № 2. – С. 91-108.

14. Клочек Г. Романи Івана Багряного "Тигролови" і "Сад Гетсиманський". Навчальний посібник. – Кіровоград, 1998.

15. Ковальчук О. "Ми є. Були. І будем ми!" (вивчення роману І. Багряного "Тигролови") // Диво слово. – 999. - № 7, - С. 36-41.

16. Ковальчук О. Новітній українець у саду страждань (образ головного героя роману І.Багряного "Сад Гетсиманський") // Диво слово. – 1997. - № 7. – С. 38-40.

17. Лавріненко Ю. Іван Багряний – політичний діяч і письменник // Українське слово. – Кн.. – 2. – С. 612-616.

18. Логвиненко Н.І. Багряний "Тигролови" // Українська мова і література. – 1999. - № 38. – С. 5-6.

19. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті, історії (Про роман І.Багряного "Тигролови", 1944) // Дзвін. – 1995. - № 10. – С. 149-150.

20. Макарова А. Синельніков В. Загальна психологія. – К., 2005. – 180 с.

21. Мудрак Л. Ідейно-художній аналіз роману І.Багряного "Тигролови" // Українська мова та література. – 1999. - № 38. С. 7.

22. Насмінчук Г., Бойчук В. "... інсценізація за романом І.Баграного "Тигролови"// Диво слово. – 1999. - № 7. С. 41-43.

23. Неврлий М. Маланюк І. Баграний: дві концепції визволення України // Слово і час. – 2003. - № 10. С. 28-34.

24. Рада І. "Рядок митця – це гаптування. Що в кожній стебнівці його багато спогадів..." /"Тигролови"/ // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001 - №6. – С. 24-28.

25. Роздольський І. Ловці фортуни. Художній світ "Тигроловів" // Усе для школи. Українська література 11 клас. І. Багряний. – К., 2001. – С. 44-73.

26. Святовець В. Магічний кристал: Критика на твори І.Багряного // К. – 1993. - № 12. – С. 109-111.

27. Семенчик І. До вивчення творчості І.Багряного ("Тигролови") // Українська мова та література. – 1997. - № 18. – С. 2-5.

28. Сологуб Н. І. Багряного // Мовознавство. – 1993. - № 1. – С. 43-47.

29. Тарновський О. Творчість І.Багряного – одісея людини над прірвою // Тарновський О. Відоме й позавідоме. – К., 1999. – С. 362-370.

30. Турут Т. Вивчення творчості Івана Багряного в школі. Посібник для вчителя. – К., 2003.

31. Теслюк Л. Родина Сірків /за романом І. Багряного "Тигролови", урок/ // Українська мова та література в школі. – 2000. № 3. - С. 36-38.

32. Усань В. До 90-річчя від дня народження Івана Багряного // Березіль. – 1995. - № 11-12. С. 81.

33. Череватенко Л. "Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ" // Багряний І. "Людина біжить над прірвою: роман – К., 1992. – С. 293-319.

34. Шерех Ю. Українська еміграційна література 1945-1949 // Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Харків, 1996. – Т.1. С. 196-235.

35. Яценко Т. Українська родина на трагічних скрижалях історії: за твором І.Багряного "Тигролови" // Українська література в загальноосвітній школі – 1999. – 1№ 1. – С. 29-33.

 
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:23 | Повідомлення # 6
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
Іван Багряний
Іван Багряний. Світоглядна позиція митця. Прозова спадщина

ПЛАН

Вступ

1. Світоглядні позиції І. Багряного
2. Поет і громадянин
3. Романи І. Багряного "Тигролови" та "Сад Гетсиманський"
4. Публістична діяльність І. Багряного
Висновок
Література.


Вступ

Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі — його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано тут кілька його романів, за його творами ставляться фільми, з'являються дослідження про нього. Актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого) стало присудження йому посмертно в березні 1992 року найвищої відзнаки нашої держави — Державної премії України імені Тараса Шевченка.


1. Світоглядні позиції І. Багряного.

Світоглядні позиції Багряного-поета мають свою, так би мовити, біографічну генеалогію. Народився Іван Лозов'ягін (справжнє прізвище), як свідчить метрична книга охтирського Покровського собору за 1906 рік актовим записом № 104, 2 жовтня 1906 року в місті Охтирці на Полтавщині (тепер Сумська обл.) у родині муляра Павла Лозов'ягіна, якому згодом і присвятив збірку поезій "В поті чола". Навчався у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій початковій школі, а з 1920 p. — у технічній школі слюсарного ремесла, яку полишив задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив у 1922 році. І, хоча потяг до малярства був у нього органічним, все ж таки по закінченні цієї школи вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною — кликали поезія, мистецтво; пережите, побачене, переосмислене вимагало нового — мистецького — вираження.

А побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 p. чекісти познущалися над його дядьком і 92-річним дідом на пасіці — кололи багнетами, стріляли з револьверів, їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство визрівало в душі. Згодом у листі до Дмитра Нитченка він згадуватиме: "Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали "мазепинцем", бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість...вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та "Катерини" Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи, восьмирічним хлоп'ям, в 1915 (почав учитися шестирічним). Звідти й почалися мої митарства. Три роки пізніше чи чотири, в вищо-початковій школі, я вже був редактором шкільного журналу "Надія", що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була українська".

Органічна національна свідомість стимулювала творчість Івана Багряного, а гаряча бунтівлива натура гостро реагувала на пригнічення української ідеї в різних формах її вияву. Поет шукає підтримки як серед інтелігенції, так і серед селян, до яких він тягнувся співчутливим серцем і помислом. У присвяті до поеми "Аве Марія" з'являється таке звернення: "Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор".

Сувора логіка класової боротьби, безжальність до ворогів соціалізму, залізні шеренги злютованих ідеєю світової пролетарської революції будівників нового світу, революційний ентузіазм мас, ліквідація куркульства як класу, розвінчання "гнилої інтелігенції" і викорінення "решток буржуазії", грандіозні плани сталінських п'ятирічок, боротьба за чистоту пролетарської ідеології — ці та інші ідеологізовані постулати — свідчення торжества більшовицької системи вростали в живе тіло літератури і мистецтва, сковували їхній саморозвиток, нівелювали творчу індивідульність, свободу мистецького самовираження. Тому емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, "заправлена" їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і ритмами офіційної поезії, яка начебто виражала ідеологію пролетаріату і трудового селянства і свідомо відсторонювала авторське "я" в ім'я виповідання настроїв і поривань мільйонів. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах "Життя й революція", "Червоний шлях", "Глобус", "Всесвіт", "Гарт", "Плужанин", "Кіно", в збірці "До меж заказаних", у поемі "Аве Марія" і "порнографічний нату­ралізм", і "слинявий сентименталізм", і "містичне самозабуття"... Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках "Літературної газети" (під псевдонімом К. Потапчук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: "На нашу- думку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркулячо-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитичного індивідуалізму".

Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. Можливо, тому, що такі "оцінки" не мали нічого спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний апарат тогочасної цензури домінували на сторінках газет і журналів... Безсумнівне одне: І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати. Написаний 1928 p. роман у віршах "Скелька" друкує в 1930 p. харківське видавництво "Книгоспілка".

Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним: І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення XII ст., а головне — наслухався переказів та легенд про монастир — цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під Полтавою окупували московські ченці та вчинили насильство і жорстокий визиск місцевого населення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спалили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом Супроти національного поневолення України.

Прилипли Скельки (Скельки — це село)

Над Ворсклою, де гори голубіють,

Біленькі хати цвітом залило.

Попід горою ж, наче бемське скло,

Блищить вола.

А далі. мов сулія,

Поставлена на сизому шпилі,

Там, де ліси і зимище здорове,

Де дух великий, а діла малі,

Мигає маківкою, ніби на столі,

На спині гір

Куземинська Покрова.

Роман наче виспіваний молодим поетом, якому так приємно брати високі ноти, забуваючи про дисципліну римування і вихоплюючи з легкістю чародія із криниць народного словотворення нові метафори, епітети, порівняння.

Виспіваний за якихось 22 дні у батьківській хаті в Охтирці, вивірений на слух своїх друзів — студентів Охтирського педтехнікуму, заземлений як в історичну відповідність реаліям суспільно-побутового буття монахів і селян, так і мовну систему різних прошарків населення XVIII століття, цей роман став помітним явищем в українській літературі початку 30-х років. Це тривало недовго. Якщо одеський часопис "Металеві дні" (1931.— № 5) захоплювався "бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю форми і змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не спрощено одноманітним відображенням психіки героїв", "високою культурою мови й віршових розмірів, багатством свіжих, далеких від трафарету образів, цікавою композицією", то в культпропі ЦК КП(б)У Грунтовно готувався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. "Куркульським шляхом" — вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. — 1931.— № 10) свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного автора. "Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким", — отже, не "перебудувався", не осудив ні власних націоналістичних тенденцій в освітленні минулого, ні буржуазної романтики у своїх творах... А якими закликами, яким пафосом наповнив роман "Скелька"? Взяти хоча б останні рядки твору:

Десь там —

В чаду і гаморі —

я чую скрип і рев,

Я чую стогін ранньою зорею...

То, гей, з потугами, руйнуючи старе,

Наш корабель крутий зворот бере,

І мерехтять під сонцем реї!..

Під сонцем реї!..

Галас... Грім і бій...

Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.

Нам не просить,

нам не молить ні в кого —

Тримайсь. Тягни!

До сонця!

Д'горі! Д'горі, краю мій!

До сонця, до свободи, до музичного злиття у величну симфонію космосу дивовижної "колиски дитинства" — Землі, на якій маленькою цяткою постає перед зором українського хлопчика його Україна, до гармонійної єдності усіх п'ятьох материків — таким настраєм-пориванням пройнята й поема-симфонія І. Багряного "Золотий бумеранг". Скільки в ній енергії: віри, бадьорості, натхненної милозвучності в мерехтливій грі образів, метафор, ритмів і строф, скільки гніву та болю, сарказму і молодечого мрійництва! Іван Багряний в своїй уяві бачить того маленького хлопчика в місті чи в селі, який перед собою тримає глобус — копію земної кулі — і звертається до нього із своєрідним закликом-заповітом бути господарем цієї Матері-Землі, витворити лад і гармонію на її паралелях і меридіанах, влитися в космічний ритм світобудови і пізнати щастя вічного життя усіх народів і планет.

Крути ж її, щоб аж свистіла!

Крути — крути, щоб аж гула!

Щоби просторами летіла,

Щоб над безоднями пливла.

Щоб в сяйві сонця золотого,

Щоб без диявола лихого,

Щоб тільки жити і цвісти, —

Крути її!

Крути!

Крути...

Та цей оптимістичний гімн людині й усій планеті написаний уже у харківській тюрмі "під час слідства у 1932 p. Після статті "Куркульським шляхом" його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, а через вісім місяців у Харкові на вулиці заарештовують на очах його колег Валер'яна Поліщука і Олекси Слісаренка. Звісно, вилучають усі рукописи. Г.Костюк, який дружив із І. Багряним, у статтях про життя і творчість поета згадує про такі його твори: "Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного": поема "Гутенберг", яку не дозволили до друку, сатирична епопея "Комета", частина поеми "Ульріх фон Гутен", поезії, які не дозволила цензура видати в підготовленій до друку збірці "В поті чола", поема "Вандея", уривки з поеми "Меченосці", поезії "Собачий бенкет", "Тінь", сатирична поема "Батіг"... Усі ці твори були написані протягом 1927—1931 pp., частина з них з'являлася в періодиці. Так, "Червоний шлях" у 1929 році надрукував уривок з поеми "Вандея", в якій поет осуджував криваву вакханалію революції в Україні і, як писала пильна критика, "негативно оцінював здобутки революції". Є свідчення, що 1932 року вийшла друком його книжка оповідань "Крокви над табором", а ще раніше, в Охтирці 1925 року, під псевдонімом І. Полярний надрукував прозову книжку "Чорні силуети". Багато що міг би розкрити архів письменника, але був він конфіскований.
2. Поет і громадянин.

Чимало "білих плям" залишилося ще відкрити в життєвій і творчій біографії поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадського і політичного діяча. Допомогти в цьому, очевидно, міг би той же невтомний Г. Костюк, якому письменник передав на збереження частину своїх рукописів ще у Львові 1944 p., наче передчував, що його другові з ренесансних двадцятих доведеться вголос жалкувати за ним і писати, що українська література втратила "в розквіті творчих сил насамперд оригінального, вникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу".

Критик визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху І. Багряного: 1926—1932 — початок літературного шляху, до першого арешту; 1932—1940 — період ув'язнень і концтаборів; 1941—1945 — період другої світової війни й окупації України; 1945—1963 — повоєнна доба і еміграція. Про період арештів, ув'язнень, концтаборів, утеч згадує сам письменник, бо і навколо цих драматичних подій нагромадилися легенди: "У 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув'язнений в харківській т. зв. "внутрішній тюрмі" ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у харківській в'язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений у 1940 році восени під нагляд у зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно з формуляром тимчасового звільнення, "за недостатністю матеріалів для повторного засудження". Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати, — це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському державному театрі декоратором. Після вибуху війни перебував на фронті як "народний ополченець" і залишився в німецькому запіллі. За німців працював редактором української газети "Голос Охтиршини". У 1942 p. мав бути розстріляний згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався..."

За кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно "вжилися" в драматичні долі героїв його творів.


3. Романи І. Багряного "Тигролови" та "Сад Гетсиманський".

Перший розділ роману "Тигролови" (1943) закінчується лаконічним реченням: "Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця з підкресленням важливих прикмет: "Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення — Григорій Многогрішний". Ясна річ, не доводиться буквалістично "вичитувати" з долі головного героя "Тигроловів" Григорія Многогрішного біографію його творця, але переживання "страшного державного злочинця", його пригоди в тайзі "належать" Іванові Багряному.

Після засудження в 1933 році на п'ять років заслання на Далекому Сході Іван Багряний в 1937 році втікає і переховується в знайомих в Буреїнському та Сучанському районах. Там він пізнав суворі, але чесні закони тайги, життя українців-мисливців, наслухався різних історій та й сам відчув холодне дихання смертельної загрози...

Далекий Схід, дике Приамур'я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, — і глухі нетрі тайги, в яких, мов на чужій планеті, принишкли наїжачені кулеметами і вовкодавами концентраційні табори. Туди, на край світу, далеко від України, від материка, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — "дітей іншої, сонячної, землі і іншого, сонячно­го, моря" — велетенський двоокий циклоп.

Тільки уява великого художника могла витворити символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — "у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу".

Наш славетний режисер Юрій Іллєнко вимріював створити кінофільм за "Тигроловами", захоплений можливістю образно сконцентрувати в символічних драконах-експресах своєрідні типологічні ряди-свідчення про сталінський тоталітарний режим, черех жанр пригодницького фільму відкрити мужність і нескореність української людини, в свідомості якої, в почуттях і характері злютована духом непокори і поривання до волі багатовікова енергія мільйонів українців.

Іван Багряний волею трагічних обставин "помістив" у цей страхітливий ешелон смерті — спецешелон ОГПУ—НКВД себе, свою долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України. Через те герой його "Тигроловів" є гордим нащадком першого каторжанина Сибіру, правнуком гетьмана Дем'яна Многогрішного. Через те Григорій Многогрішний з волі автора здійснює неможливе — вистрибує майже у пащу смерті із черева скаженого дракона і цим божевільним протестом відживлює в тисячах змарнованих, знеособлених в'язнів почуття людської гідності, надії, переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, воліють "ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!"

Герой роману "Тигролови" Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьким нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного — людини і художника — це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Навіть у череві оскаженілого від шаленого лету етапного ешелону, який несе у безвість, у забуття, мов на хвості диявольської комети, таємничу легенду про зникнення душ. Хай один, лише один він, безумний сміливець Григорій Многогрішний, не змирився з приреченістю на забуття в жахливій легенді про зникнення душ у пеклі концтаборів, збунтувався, вирвався з пащі цього дракона. Але це вже перемога людей, це вже свідчення нездоланності духу і можливості поборення оскаженілої потвори.

А слідом за велетенським двооким циклопом цією ж Транссибірською магістраллю котився радісний і святковий, переповнений світлом, сміхом, дзвоном, квітами, піснями, інший експрес. Він мчав .на край землі "цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності" — шукачів карколомних пригод, миттєвого щастя, втікачів у невідоме, авантюрних ентузіастів і новітніх конкістадорів... "Цілий експрес був набитий ними, творячими окремий cвіт — світ на колесах, — і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної "шостої частини світу" — копію в мініатюрі, трохи причепурену і розгальмовану".

Ці новочасні любителі-тигролови-авантюрники, любителі екзотики, пройдисвіти, контрабандисти, розтратники і можновладні бюрократи поєднані в цій своєрідній екстериторіальній державі блаженної незалежності з професійними тигроловами, які вирушають на полювання за людьми в ім'я збереження пролетарської держави, чистоти її ідеології. Сюжетна канва роману й вибудувана на "полюванні" майора НКВД Медвина, новітнього тигролова, за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим "тигром" з України, який у тайзі знайшов волю, земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі і вистояти.

Іван Багряний вистояв. Після переховування на Далекому Сході він повертається нелегально додому. Бо вимріював цей день повернення до щему серця. І цю невтомну спрагу за рідним краєм він виповів у "Тигроловах".

Коли Григорій і його наречена Наталка, яка ніколи не бачила своєї України, народилася і виросла на Далекому Сході, прорвалися крізь кордон і думками, мріями вже прокладали шлях у майбутнє, їх охопив могутній порив до осягнення України і бентежна віра "в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях в життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну".

Бо Григорій Многогрішний переміг. Переміг відчай і безвихідь, фізичну знемогу і підлість сталінських тигроловів, випростався велично і гордо. Бо залишився Людиною-. Утвердився в переконанні, що людина — найвеличніша з усіх земних істот.

Сам Іван Багряний тільки наближався до страшної пащі тоталітарного дракона. Через чотири дні після повернення додому його заарештовують. І знову в'язниця. На два роки і сім місяців, з яких 83 дні — в камері смертників. Згодом у романі "Сад Гетсиманський" (1950), який Володимир Винниченко назвав "великим, вопіющим і страшним документом", письменник наголосить: "Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом".

Іван Багряний на доказ правомірності "першої тези" знову кидає людину у вогненну пащу диявола, "обираючи" для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака. Розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби духовно підтримує і "супроводжує" свого наймолодшого — Андрія — лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, у якій він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі Дантові кола тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій кривавої єжовської епохи. І знову, як за Григорієм Многогрішним, так і за Андрієм Чумаком, вивищується постать їхнього творця, який наділив своїх героїв власними переживаниями,' а головне — спогадами, враженнями. "Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком кількох змінених), — є правдиві", — зазначив Іван Багряний на передтитульній сторінці "Саду Гетсиманського". Волів, щоб світ знав і цих державних тигроловів і щоб їхні жертви не пропали безвісти, безіменні, намагався детально виписати, іноді й на шкоду художності, страшний щоденний побут безневинних грішників цього пекла на землі. Авторська уява тут була недоцільна,творяща емоційна сваволя його образного мислення згасла перед глухою пітьмою сталінського тюремного пекла, в якому методично перетворювали людину на безлику, пасивну, гидотно покірну істоту.

Та славний ковальський рід Чумаків — чотирьох братів і сестри Галі — не скорився, не зламався під жорстоким тиском катувань, провокацій, інсинуацій, підлот, брехні... Брати вистояли. Вистояла і Галя, але не витримала знущань її психіка. Усіх їх прирекли до розстрілу, але розстріл замінили двадцятилітньою каторгою...

Цей роман — високий злет талановитого художника в ім'я ідейно-мистецького утвердження нескореності людини, для якої почуття національної гідності, патріотизм, моральна чистота та вірність заповітам, традиціям роду і народу є органічними, природними як саме життя, як дихання, як потреба діяти, боротися, перемагати. І брати Чумаки — Андрій, Микола, Михайло, Серьога — перемогли. Вони живі, і вони йдуть. "Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись доти, доки її не перейдуть".

Примат мемуарності, документальної вірогідності описаних подій, напевне, відіграв значну роль у тому, що роман "Сад Гетсиманський", як і "Тигролови", як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного "Чому я не хочу вертатись до СССР?", були перекладені на англійську, німецьку, французьку, італійську мови. Бо це був, по суті,- перший у світовій літературі художній твір про дійсний стан речей у "шостій частині світу" — країні тюрем НКВД, концтаборів, етапів, допитів, провокацій... Європейська критика, зокрема члени французької Академії Гонкурів Андре Біллі та В. Вельмен, на сторінках "Ле Фігаро літтерер" (1961. — 13 травня) і тижневика "Ле Нувель літтерер" (1961. — 8 червня) відзначили емоційно пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.

На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця і розшматованих туберкульозом легень письменник намагатиметься завершити роман "Людина біжить над прірвою" (1948—1949). У вступному слові "Невгасна віра в людину" до редагованого ним видання цього твору Василь Гришко обгрунтує домінуючу тему-ідею доробку І. Багряного — "тріумф людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдськості підневільної дійсності", а всі його романи визначить як "твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протиставлення силам пануючого зла".

Людиною, яка біжить над прірвою, йде "по лінії найбільшого опору", в цьому романі виступає знову молодий українець Максим Колот, який у воєнний 1943 рік опиняється між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома воюючими арміями. Ці фронти — фашистський і радянський — мовби сталеві лещата, захоплюють у своє немилосердно стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого маленького, але власного "я" і перемагає. Бо сповідує витворений нею самою псалом одвічному сенсові людського життя на землі: "Я буду вмирати, та, поки маю дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих,іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...".

 
ОленаІванівнаДата: Субота, 26-Лют-11, 22:23 | Повідомлення # 7
Генерал-майор
Група: Администраторы
Повідомлень: 341
Репутація: 0
Статус: Offline
4. Публістична діяльність І. Багряного.

Коли над його рідним народом розверзлася новітня прірва — прірва фашистської окупації України, коли людина була защемлена проблемою вибору своєї позиції в цій драматичній ситуації: змиритися чи боротися,— Іван Багряний обирає шлях підпільної боротьби. Його зброя — перо. І творить енергія його гніву агітаційні листівки, коломийку, пісні . на відомі, популярні мелодії для вояків УПА, водночас пише й твори серйозніші, передусім "незвичну, бриласту, гострокутну і ламану" (Григорій Костюк) поему "Гуляйполе". У ній поет роздумує над трагічною долею українського народу, зануреного історією в кривавий вир дикунського погрому цивілізації, і виповнює її надією на відродження духу спротиву, духу справедливої помсти. Його уява відтворює легендарний образ народного месника, самою історією, стражденною долею України покликаного вибухнути справедливим гнівом:

О, де ти, Мужній, Простий і Великий —

Благословенний на меч і бої?!

………………………………….

…………………………………..

Лежить Гуляйполе в крові і сльозах,

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м'язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —

Шкіриться жаско, смердить земля.

У письменника — в'язня сталінських концтаборів — по війні єдиний шлях — еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різних переміщених осіб, а І. Багряний разом зі своїми колегами створює восени 1945 p. літературно-мистецьке об'єднання українських еміграційних письменників — Мистецький український рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об'єднання українських письменників "Слово" з центром у Нью-Йорку, започатковує в Новому Ульмі Українську революційно-демократичну партію та її органи — журнал "Наші позиції" і газету "Українські вісті".

Розпочинається активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У повоєнні місяці він пише памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР?", з яким звертається до європейської громадськості: "Я один з тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатись додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріяційними комісіями з СССР, що хочуть повернути мене на "родіну".

І далі Іван Багряний розгорає трагічні сторінки національної історії України, громадянської війни, колективізації, голоду 1932—1933 років, сталінських концтаборів, репресій над українською творчою інтелігенцією, українською церквою, "ілюструючи" власною долею, третиною життя власного поневіряння по тюрмах і таборах. "Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СССР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — "місцевим націоналізмом".

Ще раніше, перебуваючи в лавах УПА на Волині та в Карпатах, Іван Багряний виступає з ініціативою створення підпільного уряду — Української Головної Національної Ради. Пізніше він обирається віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за "демократичну, незалежну українську державу". Головна теза, яку Іван Багряний обстоював у публіцистичних творах, зокрема в памфлетах "Наші позиції", "Молодь Великої України", в дослідженні "Комунізм, фашизм і революційна "демократія", — це "бій з ВКП(б) за українські кадри", які є в радянській Україні і які здійснять майбутню українську революцію, — вони в комсомолі і в комуністичній партії, і за них слід боротися. Він застерігав від найстрашнішої загрози для української справи — громадянської війни за "ізми", війни між українськими патріотами, яка принесла величезні втрати і розколола національно-свідомі сили. Він на власні, очі бачив, як бандерівці поборювали мельниківців, до яких душевних потрясінь і переживань приводили втрати чесних, патріотичних лідерів національно-визвольних змагань. Іван Багряний не хоче мовчати, хоча усвідомлює, що накликає на себе шалену політичну обструкцію, гнів і обвинувачення в зраді української справи. Та він на III з'їзді УРДП стверджує: "...Якщо ми хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення громадянської війни належить ідея Української Національної Ради як форма співдії і співпраці всіх українських партій і ідеологічних течій, як засіб створення єдиного національного фронту".

Десять років Іван Багряний був головою Української Національної Ради, повсякчасно лікуючись від сухот, цукрового діабету, серцевої недостатності. Лікується і шалено, до повної знемоги фізичних сил працює. Його творча енергія фантастична. Пише роман "Люба" (1944), відновлює з пам'яті поетичну збірку "Золотий бумеранг" (1946), видає написану, вірніше, витворену в камері смертників, драматичну повість "Морітурі" (1947), у якій розкривається трагічна доля в'язнів сталінських тюрем, повість "Розгром" (1948), присвячену пам'яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; сатиричну комедію "Генерал" (1948), повість "Огненне коло" (1953); віршований памфлет "Антон Біда — герой труда" (1956), повість "Маруся Богуславка" — першу частину незавершеної трилогії "Буйний вітер" (1957) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. І особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії "Блазієн" у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 p. Було йому 56 років. А як він мріяв про Україну! Як чекав того дня, коли там, в Україні, розпогодиться — відійдуть зловісні хмари комуністичного тоталітаризму і він повернеться додому. Пророче передбачав: "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, на сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький..."

Не судилося. Але Іван Багряний тут, в Європі, боровся натхненно за цей світлий день повернення. Не всі, далеко не всі його розуміли, підтримували, але як на роки вперед, в сьогоднішній день України, прозирали його розум та інтуїція!

Там, в еміграції, письменник не знав спокою' його переслідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української революційної демократичної партії. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні тут, у радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника ("Моя душа від природи — душа поета і митця"), душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося. У вересні 1961 p. він писав Григорієві Костюку: "Стільки задумів лежить нездійсненних, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! — з дірявими легенями! І з такою несамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність..."


Висновок.

Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом і страждав, охоплений зливою сліз співчуття до людини, спрагою милосердя і невимовного болю серця, піднімав її до висот божественного творення, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань. Інакше не міг, бо з юнацьких літ заповів собі бути тільки людиною.

Догмати... Істини... Закони... І пенати...

Ну, а для нас — лише один догмат:

Ти будь таким, яким родила мати!

Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджується горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.


Література

1. Багряний Іван. Автобіографія: З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка //Слово і час. — 1994. — № 2. — С. 9—12.

2. Багряний Іван. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. — К.: Смолоскип. Фундація ім. Івана Багряного, 1996.

3. Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного //Багряний Іван. Сад Гетсиманський. — К., 1992.— С. 5—18.

4. Гришко Василь. Живий Багряний //Українські вісті.— Новий Ульм. 1963.

5. Гусєва Світлана. Тема уроку: "Тигролови" І. Багряного / /Слово і час. — 1994.—№6.—С.61—65.

6. Жулинський М. Г. Іван Багряний //Історія української літератури XX століття: У 2 кн. — Кн. 2. — Ч. 1. (За ред. В. Г. Дончика. — К., 1994. — С. 244—252.

7. Качуровський Ігор. ...І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного / /Літ. Україна. — 1995. — 16 листопада.

8. Лавріненко Юрій. Іван Багряний — політичний діяч і письменник//Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Кн.2. — К., 1994. — С. 612—617.

 
Каталог статей » статті та презентації » Районне методичне об'єднання » Відкриті уроки (українська література)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Copyright MyCorp © 2016