Видатні харків’яни
(збірник текстів для диктантів)

Харків
2011

Рекомендовано методичною радою управління освіти
Київської районної у місті Харкові ради
Протокол № 3 від 12 січня 2011 року

Рецензенти: …., заступник директора з навчально-виховної роботи Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №
Харківської міської ради Харківської області, учитель української мови та літератури, спеціаліст вищої категорії.

Автор-упорядник:
….., вчитель української мови та літератури, спеціаліст І категорії.

Видатні харків’яни (збірник текстів для диктантів) . – Харків, 2011.

У збірнику представлено зразки текстів різних функціональних стилів мови, які ознайомлюють учнів з історичним минулим, видатними діячами культури, науки Харкова та їхніми досягненнями.
Збірник можна використовувати для проведення різних типів диктантів на уроках української мови в 5-11-х класах загальноосвітніх шкіл.

ПЕРЕДМОВА

У системі тренувальних вправ з орфографії велике місце посідають диктанти. Це одна з найефективніших форм роботи, що сприяє виробленню міцних орфографічних навичок. Звичайно диктант використовують для формування пунктуаційних навичок, а також і для закріплення знань з фонетики, лексики, граматики. Цінність диктанту в тому, що в процесі його написання учні призвичаюються до активної й організованої колективної праці, адже за один і той самий час треба виконати однакове завдання. Диктант привчає учнів писати з максимальним зосередженням уваги, розвиває пам'ять, зір, слух, виробляє вміння свідомо користуватися орфографічними правилами.

ТИПИ ДИКТАНТІВ

У методиці й практиці навчання існує багато різних видів диктантів, кількість яких поступово збільшується. Різні методисти користуються неоднаковою класифікацією диктантів. Найзручніше класифікувати диктанти, враховуючи такі три критерії: мета проведення, характер запису диктованого тексту, час пояснення правопису орфограм у тексті.
За метою проведення диктанти поділяють на контрольні, навчальні й контрольно-навчальні, куди відносять диктант «Перевіряю себе». Такий поділ до певної міри умовний, бо всі навчальні диктанти допомагають виявити знання учнів, а контрольний диктант сприяє зміцненню знань і навичок.
За характером запису тексту диктанти поділяють на дослівні (текстуальні), в яких текст (зв'язний, окремі речення, слова) записують без будь-яких змін, та диктанти із зміною тексту.

Дослівними, або текстуальними, можуть бути попереджувальні та пояснювальні диктанти. До диктантів із зміною тексту належать вибірковий, вільний і творчий.
За часом пояснення орфограм виділяють попереджувальні, коментовані і пояснювальні диктанти. Пояснення правопису орфограм може бути до початку запису (попереджувальний диктант), у процесі запису (коментований) і після запису (пояснювальний). Хоч у всіх випадках після запису тексту вчителі також проводять перевірку, з'ясування порушених правил, обговорення неправильно написаних орфограм.
Особливість попереджувального диктанту в тому, що до запису тексту учні повторюють орфографічні правила, а потім аналізують усі складні орфограми і з'ясовують правопис їх. Після цього текст записують і перевіряють.
Попереджувальний диктант може бути зоровим і слуховим. У першому випадку аналізують текст, поданий на дошці, плакаті чи спроектований на екран. Після з'ясування правопису орфограм учитель закриває текст, учні записують його під диктовку, а потім звіряють із знову відкритим текстом.
Під час проведення слухового попереджувального диктанту після повторення потрібних орфографічних правил учитель читає текст і колективно обговорюється правопис орфограм, які закріплюються. Потім текст записують і перевіряють.
Коментований диктант передбачає пояснення правопису складних орфограм у процесі запису тексту. Проводити його слід так: учні класу під диктовку записують текст. І в цей час один із учнів за завданням учителя вголос називає слова із складною для написання орфограмою і з'ясовує, як потрібно писати те чи інше слово і на основі якого правила. Цей диктант проводять тоді, коли тільки-но розпочато процес закріплення вивчених орфограм або коли трапляються особливо складні випадки правопису слів.
Користуватися коментованим диктантом треба зрідка. На проведення його слід відводити 7-15 хвилин.
Пояснювальний диктант відрізняється від попереджувального тим, що пояснення правопису орфограм здійснюється після запису тексту. Пояснювальний диктант найчастіше проводиться двома способами.
Перший спосіб. Після визначення мети і завдання роботи учні записують текст під диктовку вчителя. А потім записаний текст перевіряється. Учні читають речення за реченням, з'ясовують правопис орфограм, спираючись на відповідні орфографічні правила. Бажано, щоб у цьому випадку учні мали можливість звірити написане ними з текстом, що спроектований на екран чи заздалегідь записаний на дошці і відкритий на час перевірки.
Другий спосіб. Учитель диктує, один з учнів пише на дошці, а інші — в зошитах. Після запису кожного речення учні виправляють допущені помилки, обговорюють правопис відповідних орфограм і повторюють правила. Певна річ, під час проведення пояснювального диктанту цим способом необхідно забезпечити цілковиту самостійність у роботі учнів, а то диктант може перетворитися у списування і не досягне своєї мети.
Вибірковий диктант передбачає виписування з диктованого тексту тільки окремих слів, словосполучень або речень відповідно до мети і завдання уроку. Вибірковий диктант може бути різної складності, а саме: з диктанту виписують окремі слова й з'ясовують правопис їх; слова не тільки виписують, а й відносять до певної правописної групи, вміщують у відповідну колонку (наприклад, виписують слова з апострофом у три стовпчики.
Вибірковий диктант — досить цінний вид вправ, тому що, по-перше, вимагає свідомого, вдумливого ставлення до роботи і фактично виключає механічний запис, адже в тексті необхідно розпізнати і відібрати тільки слова, які пишуться за певним правилом; по-друге, за порівняно короткий час учні записують велику кількість слів, отже, опрацьовують правопис орфограм на широкій лексичній базі.
Вибіркові диктанти можуть бути попереджувальні, пояснювальні і творчі.
Особливість вільного диктанту в тому, що учням надається право записувати текст не дослівно, а з деякими змінами в доборі слів і побудові речень, зберігаючи при цьому основний зміст. Текст для такого диктанту беруть суцільний, причому такий, щоб легко поділявся на частини з двох-трьох об'єднаних змістом речень. Спочатку вчитель читає весь текст, а потім диктує по два-три речення без повторення, а учні пишуть у вільному викладі. Після запису всього тексту учням дається можливість самостійно перевірити написане.
Вільний диктант — це також робота з розвитку мовлення, бо сприяє збагаченню лексики учня, виробляє самостійність у передачі думок, становлячи перехідну ланку від диктанту до переказу. Для зміцнення орфографічних навичок вільний диктант має менше значення порівняно з іншими навчальними диктантами, бо вільний запис тексту створює для учнів можливість уникати важких в орфографічному відношенні слів, замінювати їх іншими.
Щоб підпорядкувати вільний диктант виконанню орфографічних завдань, учитель може поставити вимогу обов'язково вживати слова, що пишуться за певним правилом.
Творчий диктант існує у вигляді кількох тренувальних вправ творчого характеру, що виконуються в процесі запису тексту, речень, слів. Відповідно до того, яке завдання ставиться перед учнями, творчий диктант має різновиди.

Перший різновид — розширення речень за рахунок введення означень, обставин тощо. Наприклад, у спеціально дібраному тексті вчитель випускає означення і без них диктує текст. Текст він читає у сповільненому темпі, щоб учні встигли знайти місце пропуску означень, підібрати і записати їх. Часом подають слова для вставок у твір. Якщо проводити переказ з настановою на закріплення й перевірку правопису певного типу орфограм, то слід добирати текст, максимально насичений відповідними словами, що органічно зумовлені його змістом. Звичайно, переказ і твір як види орфографічних вправ використовують тоді, коли ґрунтовно опрацьовано правила і вироблено необхідні навички. У цьому випадку робота з розвитку зв'язного мовлення проконтролює міцність орфографічних навичок і розкриє можливість учнів користуватися набутими знаннями і навичками в процесі самостійного викладу думок. Однак перекази і твори можуть ускладнюватися й спеціальними орфографічними або граматико-орфографічними завданнями: по-перше, вчитель ставить перед учнями завдання видозмінити в переказі особу чи часову форму дієслова, число іменника і т. ін., що веде до зміни орфограм; по-друге, обов'язково зберегти визначену кількість слів з певними орфограмами. Це саме стосується й творів, у які учні за завданням учителя вводять слова, що пишуться за певними орфографічними правилами, чи виклад матеріалу здійснюють у заданій граматичній формі. Проте зловживати переказами й творами з спеціальним завданням не слід, бо порушується творчий характер, комунікативна спрямованість роботи.

Алче́вська Христина Дани́лівна

Освіту Христина Данилівна здобула самотужки. В часи революційної ситуації 60-х років ХІХ століття під псевдонімом «Українка» листувалася з О. Герценом, один з її листів надруковано в його часописі «Колокол». У 1862 заснувала Харківську жіночу недільну школу. В школі викладала з колективом педагогів-сподвижників, тут працювало понад 100 учителів.
Алчевська популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Григоровича Шевченка. На території садиби Алчевських у 1899 році встановлено перший у світі пам’ятник Тарасові Шевченку, погруддя роботи скульптора В. Беклемішева.
Вона згуртувала й очолила авторський колектив укладачів критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?». У ньому близько 4 тисяч рецензій, відгуків, анотацій понад 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів, на твори зарубіжної, російської та українскьої літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з Христиною Данилівною підготував також посібник «Книга взрослых», який витримав більше 40 перевидань. Вона — авторка мемуарів «Передуманное и пережитое» , методичних статей та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічної експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді, Парижі , Чикаго. Христина Данилівна удостоєна багатьох найвищих нагород — золотих та срібних медалей, почесних дипломів тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

Барабашов Микола Павлович

Батько, Павло Миколайович Барабашов — один з учасників російсько-турецької війни за звільнення Болгарії — у місті Харкові був відомою людиною. Лікар за фахом, він все своє життя присвячував роботі з пацієнтами . Мати Миколи, Валентина Василівна, закінчила консерваторію. Микола виріс музично освіченою людиною, грав на скрипці.
Батько бував за кордоном, переймаючи досвід роботи кращих клінік. У одну з поїздок до Парижа він узяв сина. У кількох кілометрах від столиці Франції, в містечку Жювізі знаходилася обсерваторія Фламмаріона. Тут і зустрівся Микола з видатним астрономом. На завершення бесіди Фламмаріон подарував йому свою книгу, яку підписав: «Моєму новому колезі М.Барабашову від співгромадянина неба. К.Фламмаріон».
Микола першу астрономічну статтю написав і опублікував у 15-річному віці.
У 1912 став студентом Тартуського університету, бо обсерваторія при ньому була обладнана краще, ніж харківська. Але хвороба на сухоти перервала навчання, батько виїхав із хворим сином на лікування до Сан-Ремо. Розпочалася Перша світова війна. Юнак змушений був перевестися до Харківського університету на фізико-математичний факультет. Саме тоді виходять його перші наукові праці в журналах французького астрономічного товариства “Астрономія” та в “Известиях Русского общества любителей мироведения”, присвячені дослідженням Сонця, Місяця та інших небесних тіл. Учителями Миколи Барабашова були вчені зі світовими іменами: Людвиґ Струве, Микола Євдокимов та Василь Фесенков.
У нелегкий час громадянської війни Барабашов не тільки готувався до отримання професорського звання на кафедрі астрономії, але і працював учителем у школі, пізніше був зарахований до штату обсерваторії на посаду завгоспа, але вже в 1930 році Миколу Павловича було призначено директором Харківської обсерваторії.
Іменем Барабашова названо малу планету № 2883 та кратер на Марсі.
У Національній академії наук України в 1992 запроваджено премію імені М. П. Барабашова.
На честь Барабашова названо станцію Харківського метрополітену.

Бекетов Олексій Миколайович

Народився Олексій Миколайович 3 березня 1862 року в Харкові, у родині відомого вченого, основоположника фізичної хімії Миколи Миколайовича Бекетова.
Родовід Бекетових іде в глибину історії. Ця родина впродовж багатьох століть давала науці, освіті, мистецтву чимало чудових імен, які успадкували любов, повагу до культури. Дружиною О.М.Бекетова стала А.О.Алчевська, дочка відомого харківського фінансиста.
Архітектурну освіту Бекетов одержав у Петербурзькій академії мистецтв, яку закінчив у 1888 році із золотою медаллю. Йому пропонували залишитись працювати в Москві, Петербурзі, але юний архітектор повертається до рідного Харкова.
У Харкові О.М.Бекетов починає активну творчу роботу. Першим значним досягненням молодого архітектора був проект будівлі Комерційного училища (зараз тут – Національна юридична академія України ім.. Ярослава Мудрого).
У 1894 році вчена рада Академії мистецтв присвоїла О.М.Бекетову звання академіка архітектури і зарахувала до дійсних членів Академії за проект бібліотеки на півтора мільйона томів з галереєю видатних людей та нумізматичним музеєм.
Серед численних харківських робіт Олексія Бекетові слід згадати і церкву Різдва Богородиці, збудовану в 1912 році, яка, на жаль, не збереглася.
Всього за своє життя Олексій Миколайович звів близько 100 будівель та інших споруд. У рідному місті за його проектами зведено понад 40 будівель.
У Харкові одна з вулиць носить ім’я Бекетові, в 1995 році ім’ям архітектора була названа нова станція Харківського метрополітену. У 2007 році на вулиці Сумській, до 145-річчя з дня народження, було відкрито пам’ятник видатному харків’янину.
Багато років минуло після смерті Олексія Миколайовича Бекетові, змінився вигляд Харкова, та, які раніше, свіжо і молодо виглядають творіння видатного українського зодчого. Вони не суперечать обрисам сучасного міста, навпаки, вони їх виявляють.

Вернадський Володимир Іванович

Дитячі роки Володимира Івановича промайнули в мальовничих місцях Полтавщини і Харківщини; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала його бабуся . У 1873 році Володимир Вернадський поступив до першого класу Харківської гімназії, де навчався три роки.
У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній вчений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. «Це справило величезне враження на батька, і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розповідав історію України зовсім не так, як вона викладалась у гімназії. Він часто згадував, що Петербург, побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я намагався ознайомитись з українською літературою. У бібліотеці батька знайшов розрізнені номери «Основи» та інші українські видання. Добував українські книги у букіністів, дещо отримував з-за кордону. Детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова», - писав він у спогадах.
У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 року. «Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають».
Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648—1654 років виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським.

У квітні 1918 року Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки».
13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН.
Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох учених світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський ставить питання генезису мінералів. Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів
Все життя працював Вернадський над проблемами радіогеології.«Зараз можна і потрібно говорити про новостворену науку — радіологію, науку про радіоактивні властивості нашої планети, про те, що відбувається в ній, про їй властиві, особливо радіоактивні явища. Ця нова галузь знань перебуває у швидкому становленні і повинна зараз бути освоєна і продумана і теоретично і практично. Бо вона не тільки має для нас глибоке значення, оскільки зв'язує з новою фізикою і новою хімією — в конкретній земній ситуації — науці про життя і про нас самих, але й тому, що вона дає в руки людини нові шляхи і нові форми оволодіння природою, нову силу ».
Вернадський — також творець нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію:« Я впевнений в тому, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом і що в навколишній природі — в біосфері — живі організми відіграють першочергову, можливо головну роль. Виходячи з цих ідей виникли в нас і геохімія і біогеохімія. »

Перу Володимира Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори.

Ім'я вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». Академія наук СРСР у 1945 році встановлено грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського.

Гончар Олесь Терентійович

Народився Олесь Терентійович 3 квітня 1918 року в слободі Сухій на Полтавщині.
Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщинського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»
Ранні оповідання й повісті Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими зустрічався в житті. 1936 році, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять років він «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
У червні 1941 року О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією імені Т. Г. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин Олесь Терентійович не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в будинку Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел : «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта».
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію, то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Ще в роки свого життя у Дніпропетровську, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був зруйнований собор. Цей собор стояв недалеко від того мсця, де жили його батьки. У 90-х роках собор було відбудовано.
Твори Гончара перекладалися на 67 мов світу, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Сковорода Григорій

Слобожанщина – один з регіонів України, що утворився на роздоріжжі Дикого Степу між непевними кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом ХУІІ-ХУІІІ століть.
Український філософ Г.С.Сковорода називав Лівобережну Україну своєю рідною матір’ю, бо там він народився, а Слобідську Україну – своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив цей край.
Син малоземельного козака, який народився 3 грудня 1722 року у сотенному містечку на Полтавщині, після навчання уКиївській академії, перебування у петербурзькому царському хорі, тривалого подорожування, у тому числі і закордонного, викладання у Переяславському колегіумі та домашнього вчителювання в селі Кав раї, на запрошення єпископа Іосафа Миткевича у 1759 році приїздить спочатку до Бєлгорода, а трохи згодом і до Харкова.
Людина енциклопедичної ерудиції, виняткових педагогічних талантів, музикант, поет, співак, особа, що мала за плечима незвичайну життєву долю, - все це викликало до Григорія Савича Сковороди велику пошану і любов учнів колегіуму. Тут він знайомиться з Михайлом Ковалинським- своїм учнем, а пізніше – другом.
Оселився Г.Сковорода під Лисою горою поблизу колегіуму в хаті біля криниці.
У Харкові Григорій привертає до себе увагу не тільки вченістю, а й простим, скромним життям: одягався пристойно, але просто, споживав звичайну їжу, спав не більше 4 годин, завжди бадьорий і рухливий, всім задоволений, прихильний до убогих. Він категорично відмовився прийняти чернечий сан. Влітку 1769 року Г.С.Сковорода, звільнений з роботи у Харківському колегіумі новопризначеним єпископом, живе на пасіці пана Земборського поблизу Харкова. Тут були написані 15 байок – першу половину збірки «Басни Харьковскія».
Поет все більше віддаляється від світського життя і останні 25 років стає мандрівним філософом без сталого місця проживання і без постійної роботи. Як відомо, на початку 1790 року мислитель проживає у Великому Бурлуці, звідки восени перебирається до селища Пан-Іванівка (нині селище Сковоридинівка), Сковорода пише до М.Ковалинського листа-заповіта з реєстром майже всіх своїх творів.
У 1972 році у Сковородинівці було відкрито літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди – це один з трьох державних музеїв поета на Україні. Музей унікальний тим, що тут знаходиться кімната, у якій провів свої останні дні і помер філософ і пророк нашого народу.